Такі були думки людини, що ледве просувалася вперед. Мозок її працював так само наполегливо, як і тіло, і людина старалась думати, що Білл не покинув її, що Білл, напевне, чекатиме біля сховища. Подорожній повинен був думати так, бо інакше йому лишалось лягти й умерти, а не боротись.
І поки тьмяна куля сонця повільно опускалась до північного заходу, подорожній не раз перейшов думкою кожний дюйм свого шляху на південь, який вони здійснять разом з Біллом, тікаючи від зими, що насувалася. І він знову й знову перебирав у пам’яті запаси їжі, схованої в тайнику, і запаси їжі на посту Гудзонової компанії. Він два дні нічого не їв, і вже довгий час недоїдав. Часто він нахилявся, зривав з моху бліді ягоди, клав їх в рот, жував і ковтав. Це була маленька зернина у водяній оболонці. В роті вода тане, залишається зерно — терпке й гірке. Людина знала, що ці ягоди непоживні, але терпеливо їх жувала з надією, сильнішою за знання і досвід.
О дев’ятій годині подорожній розбив великий палець ноги об гострий камінь, похитнувся і впав від страшної втоми і слабості. Перележав на боці деякий час нерухомо. Потім звільнився від ремінців свого вантажу і насилу сів. Ще тільки починало темніти, і в присмерку, що повільно густішав, подорожній напомацки почав шукати клапті сухого моху. Зібравши цілий оберемок, запалив багаття, тліюче, курне, і поставив скип’ятити воду в котелку.
Потім розпакував свій тюк і перш за все порахував сірники. їх було шістдесят сім. Для певності довелося перелічити тричі. Він розділив їх на три частини, загорнув у промащений папір і сховав одну пачку в порожній кисет, другу пачку — за підкладку старого капелюха, а третю — під сорочку, на груди. Коли з цим було покінчено, людину охопив панічний страх, і вона розгорнула сірники й знову їх порахувала. їх було, як і раніше, шістдесят сім.
Подорожній розклав своє взуття біля вогню. Мокасини перетворились на мокре дрантя; пошиті із вовняної ковдри панчохи місцями протерлися наскрізь, а ноги стерлись до крові. Біля кісточки на нозі смикало, і він уважно придивився. Опух набряк завбільшки з коліно. Подорожній відірвав довгу смужку від однієї із своїх двох вовняних ковдр і міцно обмотав нею кісточку. Потім відірвав ще кілька смужок і обмотав ними ноги — це повинно було замінити мокасини і панчохи. Далі напився гарячої води, завів годинник і ліг, загорнувшись у ковдри.
Він спав, як убитий. Біля півночі ненадовго стемніло, і незабаром почало світати. Сонце зійшло на північному сході, заховане за сірими хмарами: тільки розвиднілось.
О шостій годині ранку подорожній прокинувся. Він лежав горілиць. Глянув на сіре небо і відчув, що голодний.
Підвівшись на лікті, подорожній здригнувся від сильного пирхання і побачив самця-карібу , що дивився на нього з настороженою цікавістю. Звір стояв недалеко, не далі, як за п’ятдесят футів, і раптом в уяві подорожнього промайнув шматок оленини, що шкварчав і смажився на вогні, і він навіть відчув її смак. Наосліп схопив свою незаряджену рушницю, прицілився і натиснув на спусковий крючок. Олень пирхнув і, постукуючи копитами, пострибав через кам’яні виступи.
Подорожній вилаявся й швирнув від себе незаряджену рушницю. Голосно застогнав, намагаючись стати на рівні ноги. Але це була важка й занадто болюча спроба, його суглоби нагадували поржавлені завіси. Для того щоб їх зігнути чи розігнути, вимагалося особливо гостре напруження сили волі. Коли подорожній, нарешті, підвівся на ноги, минуло ще кілька хвилин, поки він зміг випрямитись і триматися рівно, як повинна стояти людина.
Він вибрався на маленький горбок і глянув навколо. Там не було ні дерев, ні кущів — нічого, крім сірого моря моху, одноманітність якого лише подекуди порушувалась сірим камінням, сірими озерцями і сірими струмочками. Небо також було сіре. Ні сонця, ні натяку на сонце. Подорожній не мав найменшої уяви, де північ, і забув шлях, яким прийшов сюди минулої ночі. Але не збився з дороги. Він знав це. Ось незабаром він прийде до Країни Маленьких Паличок. Подорожній відчував, що вона лежить десь ліворуч, недалеко — можливо зразу ж за найближчим низьким горбом.
Він вернувся, щоб ув’язати свій клунок перед мандрівкою. Переконавшись, що всі три пакетики із сірниками цілі, подорожній не почав їх перераховувати, але задумався над зморщеною торбинкою із лосьової шкіри. Торбинка була невеличка, її можна було прикрити долонями. Але важила вона п’ятнадцять фунтів — стільки, скільки решта всього вантажу — і це турбувало його. Зрештою він відклав її в сторону і почав складати інші речі. Потім зупинився, щоб подивитись на торбинку із лосьової шкіри, швидко підняв її, оглянувся навколо зухвало, наче пустеля намагалась відняти його скарб. Коли ж він звівся на ноги і побрів уперед, назустріч новому дню, торбинка разом з іншими речами лежала у нього за спиною.
Подорожній пішов вліво, час від часу зупиняючись, щоб поїсти мохових ягід. Кісточка набрякла ще більше, людина шкандибала ще дужче, але біль в нозі був зовсім не значним в порівнянні із болем в шлункові. Муки голоду ставали все нестерпнішими. Вони гризли й гризли його, поки він перестав усвідомлювати, куди йти далі, щоб добратись до Країни Маленьких Паличок. Мохові ягоди не припинили болю в шлунку, а язик та піднебіння аж пашіли від їх їдкого соку.
Подорожній спустився в долину, де з каміння, залопотівши крилами, злетіла вгору зграя білих куріпок. "Керр-керр-керр!" кричали вони. Подорожній кидав на них камінням, та не влучив ні в одну. Тоді поклав на землю свій клунок і почав підкрадатись до куріпок, наче кіт до горобців. Гостре каміння різало йому ноги, коліна залишали за собою кривавий слід, але із-за мук голоду він не звертав уваги на цей біль. Він повз по мокрому мохові, одежа промокла наскрізь, тіло трусилося від холоду, але подорожній нічого не усвідомлював — таке велике було бажання їсти. А тут куріпки щораз злітали, лопотіли крилами перед ним, аж поки їх "керр-керр-керр" почало йому здаватися глузуванням; він посилав їм прокляття, передражнюючи птахів.
Якось він наткнувся на куріпку, яка, очевидно, спала. Він побачив її лише тоді, коли вона метнулась йому прямо в обличчя, випурхнувши із свого кам’яного сховища. Хоч як несподівано з’явилась куріпка, він все-таки встиг її схопити, але не втримав, і в руці залишилося три пір’їнки з її хвоста. Спостерігаючи за польотом птиці, подорожній відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому страшне зло. Потім повернувся й знову взяв на плече свою ношу.