Терпіння вовк мав жахливе. Але й терпіння людини було не менш жахливим. Півдня подорожній пролежав непорушно, перемагаючи непритомність і стежачи за кожним рухом істоти, яка хотіла його з’їсти і якою він сам хотів поживитися. Інколи хвилі забуття заливали подорожнього, і він бачив довгі сни, але й уві сні і наяву чекав, що ось-ось почує хрипке дихання і відчує дотик шорсткого язика.
Подорожній так і не почув дихання вовка, але із забуття його вивело доторкання шорсткого язика до руки. Він чекав. Вовчі ікла стиснули руку спочатку слабо, потім дужче. Вовк напружував останні сили, щоб загнати зуби в м’ясо, на яке він так довго чекав. Але людина також довго чекала, і її роздерта рука вхопила вовка за щелепу. І поки вовк безсильно захищався, а пальці людини так само безсило стискували його щелепу, до вовчої шиї простягнулася друга рука. Через п’ять хвилин людина всією вагою тіла навалилася на вовка. Рукам людини невистачало сили, щоб задавити вовка, але вона припала лицем до вовчого горла, і в роті було повно шерсті. Минуло ще півгодини, і людина відчула в горлі теплий струмінь. Відчуття було неприємне, таке, ніби в шлунок йому насильно вливали розтоплений свинець. Потім людина перевернулась на спину й заснула.
На китобійному судні "Бедфорд" було кілька членів наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Ця істота рухалась до моря. Вони не могли визначити, що то таке було, і, як люди науки, сіли в човен і попливли до берега. Вони побачили щось живе, але навряд чи можна його було назвати людиною. Воно було сліпе й непритомне. Плазувало по землі, наче якийсь дивовижний черв’як. Зусилля його здебільшого були марними, але воно намагалося-таки просуватися вперед і посувалося, може, зі швидкістю яких-небудь двох десятків кроків за годину.
Через три тижні, лежачи на ліжку китобійного судна "Бедфорд" і вмиваючи слізьми свої виснажені щоки, людина розповідала про те, хто вона така і що їй довелося пережити. Вона нескладно бурмотіла про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію та про обвитий квітами будиночок серед апельсинових гаїв.
Минуло ще декілька днів, і чоловік уже сидів за столом з членами наукової експедиції і офіцерами корабля. Він пожирав очима розставлені на столі їства, з неспокоєм слідкуючи, як їжа зникає в чужому роті, і його обличчя виражало глибоке розчарування. До нього повернувся здоровий розум, і все ж він ненавидів тих, що сиділи разом за столом, його мучив страх, що їжі невистачить. Він розпитував повара, юнгу і капітана про корабельні запаси. Усі заспокоювали його багато разів, але він не вірив і хитро пробирався в трюм, щоб переконатися на власні очі.
Помітили, що він товстіє. Вчені похитували головою та розводили різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він продовжував розпухати.
Матроси посміхались. Вони все знали. І коли вчені почали за ним слідкувати, їм також стало все ясно. Вони бачили, як він після сніданку відправлявся на бак і, наче жебрак, простягав руку до кого-небудь з матросів. Матрос посміхався і давав йому недогризок галети. Людина жадібно хапала його, дивилася на нього, як скнара дивиться на золото, і ховала за пазуху. Такі ж подачки вона одержувала і від інших матросів.
Вчені були тактовні. Вони нічого не сказали йому. Але потай оглянули його ліжко. В ньому було повно галет. Матрац також був набитий ними. Галети стирчали з кожної щілини. Однак людина була при здоровому розумі. Вона лише вживала застережні заходи на випадок нового голоду, оце й усе. "Це пройде", заявили вчені. І це дійсно пройшло ще раніше, ніж якір "Бедфорда" загуркотів у гавані Сан-Франціско.