— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився — став.
— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не печiться,— каже,— нi..." — от i не скажу я так. Там так гарно читав.
Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
— Ходiм же в странню.
— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.
Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже:
— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,— каже,— зовсiм забули бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!
Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
— Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!
Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi... Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.
Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.
Був молебень "о покарании".
Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.
Парубок i каже:
— Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.
— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.
— Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,— мовила баба якась.
— Заперта? — здивувавсь парубок.
— Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть.
— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.
— Та це й посидiть нiгде? — питаю я.
— Iдiть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.
— А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв — чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та:
— Вам що? — каже.
— Та нам... ноги потомленi,— кажу.
— У нас не посиденьки,— каже,— iдiть собi.
— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли.
Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати...
— Так... так давайте чаю,— кажу.
— На двох? — питає.
— А скiльки ж се,— кажу,— стоїть на двох?
— Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,— одказує.
"І-i, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?
— Та давайте й на д... на одного,— кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.
— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.
— Нi...
— Ну то вбирайсь!
— Та я... хоч би нога... нога ось,— показує на ногу.
— Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.
Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов.
Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його:
— Iди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай,— кажу,— йди.
— Куди "сiдай"? — чернець менi.
— До чаю,— кажу.
— Як-то до чаю, а грошi?
— Це ж заплачений,— кажу.
— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Мiсце, посуда,— двi копiйки давай!
Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
— Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко:
— Та... не знаю...
Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли,— знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
— Спасибi, не хочу,— каже.
— Та на! Ти ж i чаю не пив,— кажу.
— Н... не хочу. — Та так i не взяв.
Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.
— Н.. не знаю,— одказує вiн.
Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,— ранiш треба було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
— Знаєш що? — кажу. — Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у руцi.
— За нiчлiг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.
Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому: