Сладко песни раздалися...
В небе тих вечерний звон.
Вы откуда собралися,
Богомольцы, на поклон?
Так от за одну зиму, мабуть, це була зима з 1907 на 1908 рік. Все це призвело до того, що коли я вступив до школи, то робити там мені, по суті, було нічого.
Ех, Іване, Іване, було б тобі не спочивати на лаврах, то, може, й минула б тебе гірка чаша... Але добре тепер заднім числом навчати приятеля свого... Кажуть, коли б мені тоді буз той розум, що сьогодні... Еге, коли б був, то я не розтринькував би свого часу на марне, а, стиснувши зуби, допинався б до дальшого, до того, що будеш вивчати в другому й третьому класі... Теперішнього розуму в мене тоді не було, жив я, як умів, максимально полегшуючи умови свого існування. Це тим легше, що приміщення першого класу об'єднувало одразу перший і третій клас. І учителька наша Любов Андріївна теж об'єднувала в одній своїй особі весь педагогічний штат обох класів — першого і третього. Коли учителька морочилась з нами, малюками, третьокласники пріли над задачами або списуванням; коли ж вона звертала активну свою увагу на третій клас, тими ж справами мусили займатися ми... Хлопці й дівчата писали палички й елементи літер, а я розглядав спеціальні кольорові картини, розвішані по стінах на дебелих чорних шнурках. Це були добре зроблені олеографії, зображувалися на них картини життя, такі романтичні і такі далекі від нас. Люди на тих картинах теж були не таю, як у нас,— або жовті, косоокі, або коричневі, теж косоокі, тільки не такі, як японці й китайці. Але, зрозуміло, верх над усім брала Африка, чорна, кучерява, з товстими губами, білими, як сніг, зубами, з своїми бананами, жирафами, бегемотами, африканськими вухатими слонами, африканськими левами, отими царями пустинь, з африканськими пігмеями. Ось барвиста картина. Вийшли ті люди на полювання, убили якусь сарну чи антилопу, зв'язали ноги, під ноги просунули величезну жердину, підняли на плечі, несуть... Дивишся на картину, уявляєш, як все це трапилося...
Видно, ці уявлення сильно забирали мою увагу і тоді, коли можна, і тоді, коли не можна... Закінчилося катастрофою...
Любов Андріївна, наша учителька, належала до найвидат-ніших людей, які траплялися на моєму життєвому шляху. Вона була красуня, з вогнистими очима, пшеничним повним свіжим обличчям, чорними мальованими брівками, незвичайною посмішкою. У ній жив воркітливий голубок і сам демон,, який, вискочивши з берегів, міг розсипатися громом, блискавкамя-вилясками таких ніжних і білих долонь. Я не скажу, що це був бездумний деспот. Це просто був геній, який хотів прищепити своїм вихованцям свій красивий політ думки, свою любов до людей, до життя, свої палкі поривання в невідомі країни солодкої романтики і тверезого знання життя. Нас у неї було всього шістдесят розбишак, і щоб прищепити щось, треба було насамперед тримати кас в залізних білих і ніжних рученятках.
Було так. Любов Андріївна вже закінчила активну частину з учнями третього класу, дала їм списування чи задачки і переключилася до нас. Був урок арифметики. Прикутий думками до тієї чарівної країни, де річки кишать крокодилами, ліси — удавами, болота — отруйними гадами, я не звернув уваги на зміну обставин, дивився престо себе і, хоч бачив там уже не Африку, а розпалене червоне вогнисте личко Любові Андріївни, думав про те ж таки, що й раніше думав. Любов Андріївна ще переживала зарядку, яку дістала з хлопцями третього класу і з цією міркою стала перед нами... "Так от, хлоп'ятка, я вчора задавала вам табличку множення на сім. Вивчили?" — "Вивчили!" — "Чи це справді так? Ану, Бондаренко, скільки оуде сім разів по два?" — "Чотирнадцять".— "Вірно. А тепер скажи ти, Кравець, сім разів по три, скільки буде?" — "Двадцять вісім!" — "Стривай, стривай. Не хапайся, подумай і скажи". Кравець Іван напружився, почервонів, вираз очей його став на диво бездумний, але незважаючи на це, щоки червоніли. Яскріли вони дедалі більше і в учительки. "Так і не скажеш? Ех, ти! Сен-чекко, допоможи!" "Що? Сеиченко, допоможи?" А чим я можу допомогти? Я ж навіть не чув, про що йдеться у класі. У буденному нецікавому класі, з цими хлопцями і дівчатами, яких я бачу щоденно і тут, у класі, і на перервах, великих і малих, і навіть на вулиці — не таке то й велике наше село, щоб дальні вулиці порізнили нас назовсім. Іван Сенченко підвівся, як зі сну, замекав, заблимав. "Сенченко, скажи, іцо я запитала в Кравця?" Аби ж то я чув! Холодний піт виступив у Сенченка на лобі, в той час як щоки почали рожевіти, так рожевіє персик, коли йому настає час достигати.
Скажу, що Любов Андріївна завжди мене любила, не минала своєю увагою, посмішкою. Та й було за що, адже я був той шкільний віл, на якому тримається весь педагогічний процес. Хто всі молитви знав напам'ять? Сенченко! Хто всі вірші проказував одним подихом, як молитви? Сенченко! Хто табличку множення знав, як свої п'ять пальців? Сенченко! Хто вмів на папері й на дошці написати яке завгодно слово і літери навчився виписувати раніше, ніж елементи літер? Сенченко! Хто дивився закоханими і відданими очима на любиму вчительку? Сенченко! І ось цей Сенченко стояв, як пень, як осел.
Шторм в очах учительки розростався. Потім вдарив грім, заблискотіло, розлігся оглушливий ляпас. "Щоб знав, як слухати! Сядь!" Сів приголомшений, оглушений, нещасний не від того, що шторм такої сили промчався над ним, а від того, як це міг отак розгнівати своє божество, вивести його з рівноваги!.. Любов Андріївна дозволяла мріяти, але вимагала все робити вчасно.
Були це найщасливіші роки мого життя. Ця чарівна жінка сідала за стіл, брала "Слово" 2 як чарівний сувій, розгортала його, як тепер механік розгортає кінострічку, водила нас по рідній землі, по суші й по морю, зазирала в глибини шахт і безодні морів, підіймалася з нами до зірок, вливала в наш мозок тверезу мужність і водночас в серце чутливість до всього прекрасного. Уроки все-таки задовгі, й в чотирьох стінах все-таки сидіт скучно. Це знала вона. Для неї не було визначених педагогічною наукою сезонів для прогулянок, які вона називала екскурсіями. Ми ходили на екскурсії восени, ходили в т орний шс, у бір, у змішані гаї, на річку, ходили весною по ф алки, ходили по сон-цвіт, ходили, аби не мучитись в класі, бували там, де потому, мабуть, вже й ходить не доводилось. Йшла вона в оточенні дівчаток, вони там щось щебетали, хлопці, звичайно, мандрували осторонь. Але скажіть, хто краще за них міг знати, шо діялось на околицях села, на землі, над землею і під землею? Хіба не Любов Андріївна показувала нам, де мостять свої гнізда сороки, де вирила свою нору лисиця, де ростуть найсолодші на всю округу козельки і де в травні найбільше конвалій? І скільки б хлопці не напружували свого мозку, своїх знань, а все одно виходило, що екскурсію водили не вони, а Любов Андріївна. Як же приємно було їй в цьому допомагати! А випадав сніг, насувалася зима з морозами, і тут Любов Андріївна не губилася. Починалися готування до ялинки. Щоб зробити ялинку красивою, треба страшенно багато вміти, треба добре приготуватися, треба багато чого навчитися. І вчилися декламувати вірші, робити різнобарвні прапорці, пакетики для гостинців, довгі-предовгі стрічки, щоб оповис-ти ними згори донизу ялинку, співати, ще треба було навчитися бути світською людиною, а щоб нею стати, треба було вміти охайно одягатися, гарненько підперезуватися пояском, постригти волосся, помити у вухах, помити до білого руки і взагалі мити їх, почистити чоботи, і не дьогтем, бо не всі люблять, як пахтить цей продукт перегонки березової деревини, а ваксою або ж, коли нема грошей, сажею, яку кожна мати може легко назбирати в комині. Весь грудень було роїння й кипіння, місяць чекання, підготовки, переживань, хвилювання. Шістдесят хлопців у її класі та тридцять у другому — біля сотні народу, кожному треба дати завдання, знайти місце в ритуалі, щоб не стовбичив під стіною, а виступав на помості чи то сам, чи в ансамблі... Чарівна рука була з цієї жінки! Бо за той місяць до ялинки хвилювалися не лише ми, а й матері. Як вона знаходила з ними слово! Коли вона зустрічалася з ними? Як розмовляла? Цього не знаю, знаю лише, що задовго до свята мене починали банити, стригти, приміряти нову сорочку й штани. Десь з'являлася вакса, одмивалася від лепу стара щітка для взуття. Та й сама мама шила нову кофточку, спідничку, мабуть, ваксила свої чоботята, видивлялася в дзеркальце, вклеєне в стіну, щоб краще викласти корону і натягти на неї якщо не очіпок, котрий починав виходити з моди, то трикутну косинку — білу-білу як сніг...