— Що б оце вигадувати, — почала мати, — то воліла дати б ті гроші на молитви.
— Ет! що ви знаєте! — гримнула Мася, — ось ідіть там до печі!
— Що це ти, доню? то так до матері?
— А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.
— Опам'ятайся! Що тобі таке? — казала мати. — Чи ти сповна розуму?
— Коли б ще й у вас такий був, — відказала доня, — то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світові ладу, то не мішайтесь.
— Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.
— І добре зробите!
З тим і розійшлися. Мася зробила по-своєму. З того часу і пішла своїм богом коло всього. Все з панами та з панами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви і носа не показувала — хіба на різдво та на Великдень, і то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбиралась, як павич; останню краплю крові, як то кажуть, тягла з матері та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. І ходила, погойдуючись, та підківками поцокуючи. А ніколи і за холодну воду не бралась. З матері останні поти ллються, а доня каже:
— На те ви — попадя.
— Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?
— Волію бути шинкаркою, а попадею нізащо.
— Ей, доню! будеш плакати на свій дурний розум!
— Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з цих.
— Дай тобі, боже, щоб ти добра дійшла.
— О! яка ж богомільна! — подумала Мася. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розказували, шо як зближиться анцихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.
— Оце ж, — каже, — і моя доня так. Верховодила Мася над матір'ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок, всюди ними попихалась; а сама, як пані, тільки погукує: "а це подай, а те принеси, а те зроби, а туди піди". — Чому ж сама не піде? — не смій й рот роззявити: так зразу й зацабанить, або ще й поб'є, добре, аби лиш подужала.
Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи: "мамуню, — скаржиться, — а Мася б'ється!" — То мати й прийде: — "чого ти, дочко, б'єшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе".
— Нехай свиня знає своє стійло, — відкаже Мася.
— Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?
— Ні, не така, — каже Мася.
— Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!
І піде. А Мася дума: "чого б точитись оцій попаді? Отам корпалася б, коли має в чім. Так ніт же! Всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться".— Вона все по-польськи балакала.
Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна, і себе так високо ставила, що всі проти неї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнішу. Одна тільки Печержииська де в чім була розумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні-по-чому: — "дурна, — каже, — і Печержинська! й усі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як!"
І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки, — й тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день і три ночі.
Справна була! ніхто з нею не справлявся — та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати що — тільки подай, то всі аж за боки беруться. Й загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люди справляють, а куди доля поведе.
Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два паничі цілували її в руки. третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.
Може кому невідомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався — то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, ще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.
А був поблизу від Солодьків панотець Собальський, і мав сина Івана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, — нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме, — і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знайомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще "пімперлям", а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де ж пак — богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: "богослова родшую" як не поважати? Ото ж виходить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до паничів і рекомендується що так і так: ученик богословії — просю любить і жалувать — Іван Іоаннович Собальський.
— Ученик богословії! — підхопив один панич, — га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! — А другий: — просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!.. Та й до третього: — проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, — просить.
І щоб вам котрий вусом моргнув, абощо, мовби й насправжки вони так раді, що уздріли богослова.
А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів — та де ж? коло самісінького порога — і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши — сто або й більше.
Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов й почав:
— А у вас чудо — не образи, панно Маріє!
— Niczego sobie, — відказала Мася.
А паничі і собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! зараз і завважав! не ми, сліпота! —І на богослова повитріщали очі, що то він ще скаже. От він й почав: