З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів, та ще мало: почала преставляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лампу, замість кадильниці, і почала вичитувать: "пом'яни, господи, душі усопших раб своїх". Одна покойова вбралась за дяка, в старий панів сюртук, друга — за паламаря й співають: "вічная пам'ять". Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, і сльози з очей течуть. Пані вже і не сміялась, а тільки: "га!… га!… ах!…" Як ось входить економ, поклонивсь панові, пані, панянкам і Масі напослідку, кинув оком і на цю церемонію та й каже:
— Slyszalem nowine: ksiadz paroch kazal dlugo zyc!
— О! — пан каже.
— Slyszalem, — додав економ. — І тепер там гомін такий, і відправу чутно, і корогва перед хатою має.
Як громом прибило Масю, так цими словами: їй не жаль було за о. Гервасієм, як за батьком — ні слова: та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа і саме тоді, як вона реготалась і попа преставляла. Хапаючись, розібралась дівчина, попрощалась й пішла. На вулиці назустріч їй трапилась дяківна.
— А де ви були, панно? — питає.
— Gdzie і zawsze, — відказала Мася.
— Ото! А батюшка вмерли — ви й не поблагословились.
Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був піп, а благословенством не погорджала: хто б був не був батько, а все ж він батько, його благословенство і зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволить.
— А покійні, — додала дяківна, — так довго вас кликали: "Масю-Масю! де моя Мася?" Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, та наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позав'язувало. І в голову не прийшло, де би вас шукати! Аж оце тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: "піди, Тетяно, до Росолинських, вона там".
Прийшла Мася й оклякнула по-католицьки. А батько лежав на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась, і може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до розпуку — та й сум її взяв. А сльози не було: і за серце стиснуло, і соромилась.
Над о. Гервасієм вже правило аж чотири попи, всі в чорних ризах: в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні, — вчора обжинки справляли, жито дожали, і покійний запрошував женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патрахиль замотаний. О. Гервасій в йому, було, з кропилом ходить, вивід читає, ходить сповідати. Кому тепер воно зостанеться?
Не плакала Мася, та й паніматка не плакала, і Орися ніт. Паніматка ходила, як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, і тільки шупортається — те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розіб'є, як кладе; друге само з рук випаде. І біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, і сльози наче зав'язав, наче каменем їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась — так ніт. Текля ще дуже мала була. Ця почала плакать, та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо встануть?
— Біжи, доню, буди!.. Хай встають! — казали баби.
Піде маленьке й термосить тата: — вставайте, татку! — ось люди до вас прийшли! — І біжить назад, — не встають, — каже, — та такі тверді та холодні!.. а!…
Так біга, жебонить, та й засне.
Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Цей бачив сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, і таки мав серце хлопчаче, що і в лещатах пищить. Цьому не збувало на сльози, та не довго: розболілась голова що куди, і він ліг десь в соломі та й думав-думав і заснув.
Що вже людей ішло за гробом — і старе, і мале! Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні і а невеселі; хіба старці, що чули "тлустий" обід. Ці тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: "а дай зе йому! та подай зе йому дусі спасенія, гріхів отпусценія". — А в душі думають: "а пироги гаряці, потрави кип'яці, та молосьну касю на братію насю"…
— Ай-й-й! нащо ви татка землею пригортаєте? — закричала Текля, як у труну загрукотало, і стала пручатись у старости на руках… — Ай!.. Нащо ви татка пригортаєте?…
Що вже їй не говорили, ніщо не подіяло: верніть та верніть мені татка! нащо ви їх землею прикидали, їм там тяжко буде! вони там задушаться!
Так і додому принесли малу щебетушечку, що все плакала.
Справили обід, як годиться: і хто пішов, хто поїхав забувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по селі. То солодьчани згадували свого панотця.
— Адже добрий був небіжчик?
— Та хіба я що?
— Та нічого, але панотець добрі були?
— Таже!
— Оже не буде вже такого!
— Мо, що й так.
— Ге!..
Горе всяким сиротам, а попівнам і біг забув. На Поділлю попи не мають жодних маєтків, хіба хату тощо, та й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде новий панотець, збере суд і викидає з свого добра; або приймай свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм: просити архирея, щоб почислили приход за сиротами. Як це вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось часу, та руги який день і сяка-така капанина буде з парафії — то за треби, то з приносів.
Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за ними; паніматка згодила собі вікарого, старого-старезного вдівця панотця, що нічого не потребував, лиш притулку та хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився богу, — в дорогу, значить, збирався — в далеку! аж на той світ, до бога!
VIII
Ішли роки за роками. Минуло їх аж п'ять, а на щастя сиротам і не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали й хліба шматок, і голі не ходили, ні босі, — все мали, як ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі, — в сім'ї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як Мася почала верховодити, і насамперед загадала "жалобу" шити.
У наших русинів в тій стороні ось яка жалоба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скільки день; дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки зв'язують волосся ззаду, щоб в очі не падало; хлопці й дівчата, там скільки треба, не співають, і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Це була перва додільна одежина в Масі. І хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівування. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьові понашивала стьожечки по сюртуці.