IX
Не йшов час — летів час, а ще Антосьо коло коханої: тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі й виїхав до Кам'янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж "вне разряда". "Пропащі світи!" — подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього: зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило в його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.
— Ты Люборацкий? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошения. — Проси дьячковского места.
— Ваше преосвященство!..
— Дьячковского места проси!
— Одно слово, ваше преосвященство…
— Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз.
— Одно слово, ваше преосвященство…
— Какое?
— У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота…
— Все это так, а ты проси дьячковского места.
Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв.
Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі "на испытании", або в консисторії також "на испытании", або женитись, де архирей покаже.
Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з цього вийде?.. Думав-думав, та й написав все, що сталося і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під "рукоположеніє". Де женився? де? що?.. — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…
— Доле ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати.
— Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби. — Вставай, — каже, — да подавай прошение.
На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра — погана, та стара, та з'їдлива. От архирей і каже:
— Женись на ній, то візьмеш приход, а ні — поки я тут, не надінеш ряси.
— Чорт його побери! — подумав Антосьо, — не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити.
Через місяць співали Антосьові: "Ісаіє лікуй"; через другий і сліду його не було вже в Кам'янці: на парафію поїхав з своєю жінкою-красою…
***
Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї пів-парубка — хлопець з мішечком на плечах.
— Коли б нам до корчми як бог допоміг, — говорила стара.
— Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.
— Ой, щось дуже мені ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі відпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав…
А ззаду чути хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.
— Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — це, — каже, — Ковинський. Я з ним на станції стояв. З татом їде.
— Ковинський… Ковинський!.. — почала стара, — щось я пам'ятаю це прозвище. Де я його чула?.. Ковинський!.. А! он де!.. Ще, мій голубе, я жила в щастю, як чула цю фамілію: якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.
Тимчасом зближавсь Ковинський: коні добрі, бричка крита, й хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїжджачому просторніше було.
— Здрастуйте, пане Петропавловський! — гукнув він з буди. — А то до Крутих?
— До Крутих, — озвавсь цей.
— Сідайте, підвезу.
— Та візьміть хоч бабушку, а я й дійду.
— І бабушка сядуть, і ви сідайте!
Ми вже знаємо, що це була стара Люборацька, а то її внук — Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять удвойзі. Не наймали підвод і через те, щоб тих скілька карбованців, що мали, не стратити, а лучче дати смотрителеві.
Сіли вони на бричку й поїхали.
Так верстов за три від цього місця стояла тоді на Будянських полях Махтулова корчма. Тепер уже не та корчма на тім місці, а все-таки є; а тоді була здорова, з заїздом і жив у ній єврей Махтула. В цю корчму заїхали вони на попас і розговорились.
— Знаю, — каже Ковинський, — знаю я Люборацького. Де ж він тепер?
— Пропав, паноченьку! — озвалась Люборацька.
— Як?
— По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. — "Що ви робите? — каже, — чого ви п'єте?" — Нема вас зо мною, то я й п'ю. — "А ви ж тоді не пили!" — "Бо ви були зо мною…" — "А де ж ваші школи?" — "Нема вас, то й шкіл нема". — "А скрипка де?" — "Скрипка?" — скрикнув покійний, схопившись, та й далі сів. — "Нема", — каже. — "Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні". — "А я думала, що на скрипку мені заграєте" — "Для вас я грав би й на скрипку, та нема".
Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році — пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: "Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія та"… Не докінчив голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвятті… При тім я самолично була й все пам'ятаю, бо мені жаль за сином, — жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!.. — закінчила Люборацька й почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів, понурившись. Далі стара закінчила, зітхнувши: "Боже, боже, боже! Претерпівий до кінця спасен будет!" — Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже: