— Дурний ти, — заговорив той, — хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. — І собі збирається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:
— Вірю! їй-богу вірю! От на тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.
Взяв цей і каже:
— А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луччий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! — й поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. — Бач, — каже до того, що вже клявся, — все-таки моє цвіте, а твоє гниє — ось уже друга! — Із цим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів присісти. Та не зважив на це, а заговорив до Антося:
— Так! — каже, — то ти… Не брат же ти мені! На тобі й цих десять, що вже-сь дав. — І дає йому позичені гроші.
— Не беру я, — каже Антосьо, — я ж тобі позичив.
— Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! — каже далі, піднявши руку над головою, — о! бач! —Із цим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив кулаком.
— Та я не беру, й не бачу, — каже Антосьо, — хоч і за вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?
— Та я тебе просив, щоб нарівні стали з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняті!.
Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.
Почувши ту мову, Антосьо приступив до його й тиче в руку ще десять карбованців, і юрка, що "сховай, аби той не бачив". Повеселішав неборак, побачивши, що таки "не гниє його", що таки нарівні стали, й почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тимчасом налив стакан вина, випив і почав припрошати: — "пийте, браття!" — хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа.
— А ти ж віриш мені, що я не брехун? — каже той, що присягався, — як віриш, то вип'ю.
— Братіку! — почав Антосьо, — братіку!… ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, мому приятелеві? я? тобі? та я не знаю що!…
Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.
— Полеж,— каже, — ти там, а я тут трохи відпочину.
— П'яниця, сучий сині — заговорив цей, що клявся, 'як той заснув. — йому пити! йому… йому, — каже, — ет! що й казати! От коли ми, братіку, козаки, то так! Ми й ще вип'єм! А правда?
— Правда, — каже Антосьо, — правда, братіку! — І налив.
— Поцілуймось же!.. каже той, — поцілуймось!
Поцілувались і випили.
— А ти, сучий сину, п'янице! — почав все один до того, що лежав долі, — ти вже не п'єш? га? не п'єш?— і почав штовхати ногою. — Чуєш? будеш пити?
— Мбу-ду, — озвавсь той і завів: — в бездні гріховній валя-а-яся.
— Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! — каже цей.
А той все: — неізслідимую милосердія…
— Мовчи! — гукнув цей.
— Твоего… — співав той.
— Залиймо його, Антосю, хай мовчить!
— Заливай! — каже Антосьо.
— Я ромом, — каже цей.
— Хіба я що? — каже Антосьо.
— Не будеш сердитись?
— На тебе? я? сердитись? братіку! Лий, скільки хоч. Іще пошлю Мотрю, а ти лий!…
Взяв цей пляшку й почав лити тому саме в губу.
— Брр-бр! — почав той — бррр! всемирний потоп! Гвалт! — і обернувся потилицею до гори й маца попід кровать: — Святий Миколаю! рятуй! — А той на потилицю ллє та й ллє.
— Що ви робите! — почала хазяйка, — ото гарно! Й образи познімали! А! люде-люде! А поналипали! — ото! А той що робить? вже джмілів слуха? Гарно!
— Молчать! молчать! — почав Антосьо, — я тут хозяин.
— Такий мені хазяїн красний, що хазяйці й чарки випити не дав…
— Є! є! ще вип'єте й дві.
Через годину й хазяйка пристала до гурту, й всі разом співали. Та вже не тут, а полізли на горище, бо почала дітвора сходитись.
Не раз отак пили вони та приспівували. А стара Люборацька раз збиралась до міста: треба було Орисі хутро справити, — ще й не справити, а верх набрати, бо блам (міх) був готовий з Масиного хутра. То вже для Масі що іншого — для неї треба було й блам купити й накриття, бо вона старша; а Орися менша, ще й в переробленім походить.
Збиралась паніматка: й коні вже запряжені стояли коло порога, вже й пообідала на дорогу, — зовсім готово. тільки сісти. Коли до грошей, що в скрині були, а там щоб копійка!
— Нещастя моє! — заголосила. — А хто ж тут так господарював? — Найперше до Масі вчепилась: — то ти, каже, вкрала? — Та ця не далась: зараз відгризлася. Потім до Орисі, — ця плаче, присягається: — нащо мені? — каже.
— Чи не брала ти, дочко? — питає Теклі.
— Ні, мамочко, їй-богу ні!
— Не святі ж злізли з неба та гроші вкрали, — озвалась стара, — хто-небудь та взяв же їх!
А плачу було та клопоту, — не доведи господи! На Антося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Ворожила вона, ворожила, та й каже: "таки з ваших хтось, та його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий".
— То чи не Антосьо? — каже Текля.
— Де ж би таки Антосьо крав! — каже мати.
Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.
П'ють четвертокласники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: сбігай до міста! та бігай!" І цибухів накупив, і тютюну.
Хазяйка догадувалась, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очі, ні смотрителеві, бо як неправда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька — рум, як пить дало.
— Що мій син тут поробляє? — питає.
— П'є та гуляє, — відказала хазяйка.
— А де його скриньочка?
Показала хазяйка, — скриньочка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-навсього п'ятдесят карбованців.
— Бідна ж моя головонька! — заголосила мати, — ото шатнув!
— А скільки було? — питає хазяйка. Вже догадалась.
— Та вже! скільки не було, а назад не вернеться. Як прийшов і Антосьо з класу. Напалась мати на його; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж напослідку каже:
— Ото треба було справити мені сюртук.
— А ти ж справив собі його?
— Ніт, — відказав Антосьо, хлопнув дверми й вийшов.
Так мати й поїхала, що він і не показавсь їй на очі.
Бідна мати! виїжджаючи, ще просила хазяйку, щоб не розглашала: — своя праця, каже, своя й дитина. А як треба буде Антосьові грошей, то вже будьте ласкаві, каже, до п'яти карбованців не позичайте.