— Біда! — каже Антосьо.
— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.
— А що воно хитрий? — питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже "ти" кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсті.
— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.
— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Це "до дому", — а то як "з дому" почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: "до дому", — і гладить себе вниз по виду; "з дому", — і гладить насупротив.
Сонечко вже надвечір зближалось, і задзвонили на вечерню.
— Біжімо! — каже Антосьо, схопившись на ноги.
— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.
— Це що іншого, — відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; і все-таки не знайшли.
— Що тут робити? —Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.
— Чого ти? — каже Ковинський.
— Еге чого? а в чім до класа піду?
— Не йди до класа, та ще й завтра будем шукати.
— Чи можна ж?
— Скажуть: "без сапогов".
Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розказував. Так і день минув. В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босаки, і пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви — "без сапогов"?
— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.
— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.
— До криничок, — озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду; говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита, далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох; Ковинський, притягши додому, переліз через тин у садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати!
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти?
Та ще по вакаціях треба в Кам'янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать цих вакацій, хіба маточники вичистять. Та виб'ють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвір'я.
— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.
— Навіть не питався, — відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі "приліжні" були, то й йому страху завдали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.
— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.
— Еге ж! озвавсь Антосьо. — Слава богу, —додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи — тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.
— Ходім, — каже Ковинський, — заповіді шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!
— Оцею якби урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.
— А цею? — Антосьо каже.
— Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.
Вже і черешні постигли, а Антосьо все "без сапогов", і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в "косточки", аж поки з класа не повиходять.
Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.
— Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель. — В мене чобіт нема, — каже Антосьо.
— Казав, щоб босого привести.
— Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.
— Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як б'ють?
— То й не піду.
— Іди, дурний, — почали ті. — Що ти з собою думаєш?
— А не будуть же бить?
— Ні, — кажуть ті, — а як і виб'ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як не втечеш оце, то як смотритель приведе, так "на собранії" виб'ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.
— Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!
— Іди, йди, — кажуть ці, — бо будеш каятись. Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.
— Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його. Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.
— Ты почему в класс не ходишь? — спитав учитель.
— Нету сапогов, — відказав Антосьо тоненько.
— А уроки знаешь? Антосьо мовчить.
— Знаешь? говори! — гукнув учитель.
— Не знаю, — відказав Антосьо чуть тільки чутно.
— Ты же почему не выучил? Высечь!
— Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже буду, ей-богу, буду!
Та його не слухали. Відбув своє. Учитель і каже:
— Стой там на коленях!
Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:
— Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали, Ковинський же не боїться, що сключать. Як підходить учитель:
— Люборацкий! — гука. Встав Антосьо.
— Почему ты не учишься?
Антосьо мовчить.
— Ты же сирота?
— Сирота, — відказав Антосьо.
— Сирота и не учишься! на кого же ты надеешься?
— Он с Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему в квартиру, — сказали ті, що привели Антося.