Пані Вальтер сказала з тією поважною грацією, що вона вкладала в усе й що надавало якоїсь прихильності її словам:
— І назву маєте чудову: "Спогади африканського стрільця" — правда ж, пане Норбере?
Старий поет, що пізно зажив слави, зневажав і боявся новаків. Він сухо відповів:
— Чудово, з умовою, що й зміст триматиметься тієї самої ноти, бо це найважче, — вірної ноти, що в музиці зветься тоном.
Пані Форестьє ущедряла Дюруа прихильними посмішливими поглядами, знавецькими поглядами, що ніби казали: "Ти доб’єшся свого!" Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, а діамант у її вусі тремтів безперестанно, ніби та краплина ось-ось одірветься і впаде.
Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись над тарілкою.
Слуга обходив стіл, наливаючи в сині шклянки йоганізберзького вина, і Форестьє виголосив тост, вітаючи пана Вальтера:
— За довгий добробут "Французького життя"!
Всі клонились патронові, він посміхався, а Дюруа, сп’янівши від успіху, випив хильцем. Йому здавалось, що випив би цілу бочку, з’їв би бика, задушив би лева. В тілі почував нелюдську силу, в душі — непереможну рішучість та незглибну надію. Тепер серед людей цих він був ніби вдома, бо допіру посів тут становище, здобув тут собі місце. Його погляд спинився на обличчях з новою певністю, і він уперше зважився звернутись до сусідки:
— Кращих сережок, як у вас, пані, я ніколи не бачив.
Вона обернулась до нього, усміхаючись:
— Це мені спало на думку повісити отак діаманти, просто на ниточці. Нагадує росинку, правда?
Він пробурмотів, ніяковіючи від сміливості й боячись сказати дурницю:
— Чудово… але вухо їх ще більше прикрашує.
Вона подякувала йому поглядом, тим ясним жіночим поглядом, що проходить у серце.
Одвертаючи голову, він знову скинувся очима з пані Форестьє, і її доброзичливий, як і раніш, погляд видався йому веселішим, лукавим якимсь і підбадьорливим.
Всі чоловіки говорили вже разом, жестикулюючи та вигукуючи, — сперечались про великий проект підземної залізниці. Тему вичерпано тільки наприкінці десерту, бо кожний мав що сказати про повільність сполучення в Парижі, незручність трамваїв, нудотність омнібусів та грубість візників.
Потім пішли пити каву. Дюруа ради жарту запропонував руку дівчинці. Вона поважно подякувала і стала навшпиньки, щоб дістати рукою до його ліктя.
Коли ввійшли до вітальні, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. По чотирьох кутках кімнати буяли пишним листом високі пальми, підносячись угору й розкидаючись, як водограй.
Обабіч коминка стояли круглі, як колони, каучукові дерева з нанизаним одне на одне темно-зеленим довгим листом, а дві невідомі рослини на піано, круглі й уквітчані — одна рожевим, друга білим цвітом, — здавались штучними, неправдоподібними, надто прекрасними для справжніх дерев.
Повітря було свіже, повите легкими та ніжними пахощами, невимовними і невловимими.
І молодик, уже краще опанувавши себе, уважно оглянув помешкання. Воно не було велике, нічого, крім рослин, не вбирало в нім очі, нічого не було в нім яскравого, але почувався затишок, спокій, спочинок; воно горнулось, подобалось, оповивало чимось тіло, мов пестощами.
Стіни оббито старовинною тканиною збляклого фіалкового кольору, засіяною дрібними квітами з жовтого шовку, завбільшки з муху.
На дверях висіли портьєри з сіро-синього сукна, солдатського сукна, вишитого гвоздиками з червоного шовку, а стільці різних форм і різні завбільшки, недбало розставлені по кімнаті — шезлонги, величезні й крихітні крісла, тумбочки й дзиґлики, — оббито шовком Луї XVI та чудовим утрехтським оксамитом з гранатовим узором по кремовому полю.
— Хочете кави, пане Дюруа?
І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому повну чашку.
— Так, пані, дуже дякую.
Він узяв чашку і, коли непевно нахилився, беручи срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, що піднесла дівчинка, молода жінка шепнула йому:
— Походіть же коло пані Вальтер.
І перш ніж він устиг їй що-небудь відповісти, одійшла.
Спочатку він випив каву, боячись розлити її на килим, потім, з вільнішою вже головою, почав добирати, як підійти до дружини свого нового директора та розпочати з нею розмову.
Раптом побачив, що вона тримає в руці порожню чашку й не знає, де її поставити, бо сиділа далеко від столу.
Він кинувся до неї.
— Дозвольте, пані.
— Дякую, пане.
Він одніс чашку й вернувся.
— Коли б ви знали, пані, які гарні хвилини дало мені "Французьке життя", коли я жив у тій пустині. Це справді єдина газета, яку можна читати поза Францією, бо вона цікавіша, дотепніша й не така одноманітна, як інші. В ній усього знайдеш.
Вона усміхнулася з приязною байдужістю і відповіла поважно:
— Пан Вальтер великої праці доклав, щоб створити цей тип газети, який відповідає новим вимогам.
І вони почали розмовляти. Слова його були легкі й банальні, голос чарівний, погляд дуже граційний, вуса непереможно принадні. Вони були пишні, кучеряві, гарні, русяві на колір, а на закручених кінцях трохи світліші.
Розмовляли про Париж, про околиці, береги Сени, курорти, літні розваги та всякий дріб’язок, про який можна говорити без кінця, не стомлюючи розуму.
Та коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступився.
Пані де Марель, що розмовляла з пані Форестьє, покликала його:
— Так ви, пане, — сказала вона, — хочете взятися до газетярства?
Він невиразно розповів їй про свої наміри, потім розпочав з нею ту розмову, що провадив допіру з пані Вальтер, але, краще вже розуміючись на речі, показав себе справжнім знавцем, переказуючи від себе те, що сам зараз почув. І весь час дивився своїй сусідці у вічі, мов щоб надати словам своїм глибшого змісту.
Вона й собі легко та захоплено розповіла йому кілька анекдотів, як жінка, що почуває себе дотепною й любить жартувати, і, мов давня знайома, клала йому руку на плече та говорила пошепки абищиці, що від цього набували інтимності. Він палав у душі від дотиків молодої жінки, що цікавилась ним. Йому хотілося зразу ж довести їй свою відданість, обороняти її, показати свою вартість. Дюруа щоразу барився з відповіддю, і ці запинки свідчили, що його думки захоплені чимось іншим.