Мадлена лагідно сказала:
— Ну, друже, не приймаймо, буде в нас на мільйон менше та й усе.
Він усе ходив і почав уголос міркувати, маючи на увазі дружину, але до неї не звертаючись:
— Ну, так… мільйон… дарма… Він не розумів, складаючи духівницю, яку нетактовність, яку неподібність він робить. Не бачив, у яке хибне, смішне становище він мене поставить… В житті все залежить від відтінку… Аби він лишив мені половину, тоді все було б гаразд.
Він сів, поклав ногу на ногу й почав крутити вуса, як звичайно робив годинами нудьги, турботи та важкої задуми.
Мадлена взяла плетиво, що над ним часом працювала, і сказала, вибираючи вовну:
— Моє діло мовчати. Міркуй сам.
Він довго не відповідав, потім несміливо мовив:
— Світ ніколи не зрозуміє, чому Водрек зробив тебе єдиною спадкоємницею і як я міг це дозволити. Прийняти отак цю спадщину значить розписатися… тобі — в злочинному зв’язку, а мені — в безчесній вибачливості… Розумієш, як тлумачитимуть нашу згоду? Тут треба добрати викруту, добрати вправного способу, щоб затушувати справу. Треба, наприклад, дати на розум, що він поділив між нами це майно, половину дав чоловікові, половину — жінці.
Вона спитала:
— Не розумію, як це можна зробити, адже ж є формальна духівниця.
Він відповів:
— О, дуже просто! Ти можеш відступити мені половину спадщини дарчим листом. Дітей у нас немає, отже, це можливо. Так ми заткнули б рота людським поговорам.
Вона трохи нетерпляче зауважила:
— Знову-таки не розумію, як ми заткнемо рота людським поговорам, коли є документ за підписом Водрека?
Він гнівно відповів:
— Друже! Хіба ми повинні показувати його та на парканах ліпити? Скажемо, що граф Водрек лишив нам своє багатство наполовину… От… Ти не можеш прийняти цю спадщину без моєї згоди. Я даю її тобі з умовою поділити спадщину, щоб мені не стати посміховиськом.
Вона знову пильно на нього глянула:
— Як знаєш. Я згодна.
Тоді Жорж підвівся й знову почав ходити. Здавалось, він знову вагався й уникав тепер пильного погляду дружини. Він сказав:
— Ні… рішуче ні… може, краще зовсім відмовитись… це гідніше… пристойніше… чесніше… Проте, коли так зробити, ніхто нічого не подумає, нічогісінько… і найстидкішим не буде чого причепитись.
Він спинився коло Мадлени.
— Ну, якщо хочеш, моя люба, то я піду сам до пана Ламанера, пораджусь із ним і з’ясую йому справу. Скажу йому про свою непевність і заявлю, що ми, ради пристойності, вирішили поділитись, щоб не було поговору. Коли я дістану половину спадщини, то, видима річ, ніхто не матиме права кепкувати. Ніби сказано буде: "Моя дружина приймає спадщину, бо приймаю я, чоловік її, якому належить судити, що їй можна робити, не компрометуючи себе". Інакше буде скандал.
Мадлена спокійно відповіла:
— Як знаєш.
Він почав розводитись:
— Так, після цього поділу все буде ясно, як день. Ми беремо спадщину від друга, що не хотів робити між нами різниці, не хотів давати комусь із нас переваги, не хотів, мовляв, сказати: "Я прихильніший до того чи до того після смерті, як прихильний був і за життя". Розуміється, жінку він любив більше, проте, лишаючи багатство обом їм, хотів виразно підкреслити, що вподобання його було геть платонічне. Май певність, що коли б він подумав, то саме так і зробив би. Він не поміркував, не зважив наслідків. Ти дуже влучно зараз сказала, що він тобі щотижня дарував квіти, тобі й останній свій дарунок хотів лишити, не здаючи собі справи…
Вона спинила його трохи роздратовано:
— Видима річ. Я розумію. Тобі нема чого так докладно пояснювати. Іди зараз до нотаря.
Він пробурмотів, почервонівши:
— Маєш рацію, я йду.
Взяв капелюха і, виходячи, знов удався до неї:
— Я спробую порозумітися з небожем на п’ятдесяти тисячах, гаразд?
Вона згорда відповіла:
— Ні. Дай йому сто тисяч, як він просить. І забери їх з моєї частини, коли хочеш.
Він пробурмотів, раптом засоромившись:
— Та ні, поділимось. Коли віддамо кожне по п’ятдесят тисяч, нам ще лишиться чистий мільйон.
Потім додав:
— До побачення, моя маленька Мад.
І подався до нотаря з’ясувати комбінацію, що її, мовляв, вигадала дружина.
Другого дня вона підписала дарчого листа на п’ятсот тисяч франків, що Мадлена Дю Руа відступала своєму чоловікові.
Надворі була година, і Жорж, коли вони вийшли з контори, запропонував пройтись пішки до бульварів. Поводився він мило, запобіжливо, з повагою, ніжно. Сміявся, з усього радіючи, а вона була задумана й трохи сувора.
Був осінній, холодненький день. Юрба немов хапалась, поспішала. Дю Руа підвів дружину до крамниці, де так часто дивився на жаданий хронометр.
— Хочеш, я подарую тобі коштовність? — сказав він.
Вона байдуже відповіла:
— Якщо хочеш.
Вони зайшли. Він спитав:
— Що тобі краще — намисто, обручку чи сережки?
Вигляд золотого безділля та блискучого каменю розвіяв її нарочиту холодність, і вона гаряче та цікаво роздивлялась на вітрини з коштовностями.
І раптом, запалившись бажанням, промовила:
— Ось гарненький ланцюжок.
Це був золотий ланцюжок чудернацької форми, де кожну ланку було оздоблено якимось самоцвітом. Жорж спитав:
— Скільки за цей ланцюжок?
Ювелір відповів:
— Три тисячі франків, пане.
— Віддайте за дві з половиною, тоді я її візьму.
Той повагався, потім відповів:
— Ні, пане, не можу.
— Стривайте, я у вас ще візьму цей золотий хронометр за півтори тисячі франків — усього вийде чотири тисячі, плачу готівкою. Згода? Якщо не хочете, я піду до іншої крамниці.
Ювелір зрештою ніяково погодився:
— Ну, хай так, пане.
І журналіст, сказавши свою адресу, додав:
— На хронометрі вирізьбте вензелем мої ініціали Ж. Р. К., а вгорі — баронську корону.
Мадлена здивовано посміхнулась. І коли вони вийшли, взяла його під руку з якоюсь ніжністю. Він справді-таки був спритний і сильний. Тепер, маючи ренту, йому, звичайно, потрібен і титул.
Крамар уклонився їм.
— Не турбуйтеся, на четвер усе буде готове, пане бароне.
Вони проходили повз Водевіль. Там ставили нову п’єсу.
— Хочеш, — сказав він, — підемо ввечері до театру? Спитаймо, чи є ложа.
Ложа знайшлась, і вони купили її. Він спитав:
— А чи не пообідати нам у кабаре?
— О, залюбки!
Він був щасливий, як державець, і добирав, що б їм іще зробити.