"Я насилу звільнилась і буду у вас. Але чоловік мій не зможе зі мною прийти".
Дю Руа подумав: "Добре ж зробив, що не ходив більше до неї. От вона й заспокоїлась. Увага".
А втім, чекав її приходу трохи стурбований. Вона прийшла дуже спокійна, трохи холодна, трохи гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже обережним та покірним.
З панями Лярош-Матьє та Рісолен прийшли і їхні чоловіки. Віконтеса де Персемюр говорила про великопанство. Пані де Марель була захватна в оригінальному жовто-чорному іспанському вбранні, що добре облягало її гарний стан, груди та пухкі ручки й надавало задерикуватості її пташиній голівці.
Дю Руа сів поруч пані Вальтер і під час обіду розмовляв з нею тільки про поважне з особливою шанобливістю. Коли-не-коли поглядав на Клотільду. "Вона справді краща й свіжіша", — подумав він. Потім переводив очі на дружину, що теж непоганою йому здавалась, хоч і почував до неї глибокий і злісний гнів.
Але патронеса хвилювала його труднощами перемоги та новизною, завжди бажаною для чоловіків.
Додому вона зібралась рано.
— Я вас проведу, — сказав він.
Вона відмовилась. Він наполягав:
— Чому ви не хочете? Ви мене цим дуже образите. Невже ви не простили мене? Бачите, який я спокійний.
Вона відповіла:
— Вам не можна гостей покинути.
Він посміхнувся.
— Та що, я відлучусь на двадцять хвилин. Ніхто навіть не примітить. Якщо відмовитесь, то вразите мене в саме серце.
Вона шепнула:
— Гаразд, згоджуюсь.
Та тільки вони сіли в карету, він схопив її руку й жагуче поцілував:
— Я люблю вас, люблю вас. Дозвольте мені сказати це. Я до вас і не торкнуся. Тільки нагадати вам хочу, що люблю вас.
Вона бубоніла:
— О… ви ж мені обіцяли… недобре… недобре…
Він немов важке зусилля зробив і промовив стримано:
— Стривайте, бачите, як я собою володію. А проте… Та дозвольте мені сказати тільки одне: я люблю вас… і казати це вам щодня… так, дозвольте мені приходити, стояти перед вами хоча б навколішках п’ять хвилин і казати ці три слова, дивлячись на ваше кохане личко.
Вона лишила в нього руку й відповіла задихаючись:
— Ні, я не можу, я не хочу. Подумайте, що про мене казатимуть слуги, мої дочки. Ні, ні, це неможливо…
Він провадив:
— Я не можу вже жити, якщо вас не бачитиму. У вас чи деінде, а я мушу вас бачити, хоч би хвилинку на день, щоб торкнутись до вашої руки, щоб дихати повітрям, що ваша сукня колише, щоб дивитись на обриси вашого тіла, на ваші прекрасні, великі очі, що з розуму мене зводять.
Вона тремтіла, слухаючи цю банальну музику кохання, і бурмотіла:
— Ні… ні… це неможливо. Мовчіть!
Він казав їй тихо, на вухо, бо розумів, що цю просту жінку треба брати поволі, що треба добитись у неї побачень — спочатку, де вона схоче, а потім — де схоче він.
— Слухайте… це так треба… я вас побачу… я чекатиму вас під дверима… як жебрак… якщо ви не вийдете, я сам до вас піду… але побачу вас… побачу вас… завтра.
Вона приказувала:
— Ні, ні, не приходьте. Я вас не прийму. Подумайте про моїх дочок.
— Тоді скажіть мені, де я вас зустріну… на вулиці… байдуже де… коли ви схочете… аби тільки побачив вас… я вклонюся вам… скажу вам "Люблю" і піду.
Вона спантеличено вагалась. І коли карета під’їздила до її ґанку, хапливо шепнула:
— Гаразд, я прийду, я прийду завтра до церкви Трініте, о пів на четверту.
І, зійшовши, крикнула візникові:
— Одвезіть пана Дю Руа додому.
Коли він вернувся, дружина спитала його:
— Де це ти був?
Він тихо відповів:
— На телеграф ходив негайну депешу послати.
Підійшла пані де Марель:
— Ви проведете мене, Любий друже? Знаєте, я їжджу так далеко обідати тільки з цією умовою.
Потім звернулась до Мадлени:
— Ти не ревнуєш?
Пані Дю Руа поволі відповіла:
— Ні, не дуже.
Гості розійшлися. Пані Лярош-Матьє виглядала провінційною покоївкою. Це була нотарівна, з якою Лярош побрався, коли був ще непомітним адвокатом. Пані Рісолен, стара й претензійна, нагадувала колишню акушерку, що здобула освіту в читальних залах. Віконтеса де Персемюр дивилась на них згорда, її "біла лапка" з відразою торкалась до цих вульгарних рук.
Клотільда, загорнувшись у мереживо, сказала Мадлені на дверях:
— Обід твій був чудовий. Незабаром ти матимеш найперший у Парижі політичний салон.
Лишившись з Жоржем на самоті, вона міцно обняла його.
— О мій Любий друже, люблю тебе щодня більше.
Екіпаж, що віз їх, хитався, як корабель.
— У нашій кімнаті зручніше, — сказала вона.
Він відповів: "Безперечно", — але думав про пані Вальтер.
IV
На майдані Трініте було майже порожньо того гарячого липневого дня. Важка спека душила Париж, немов згори на місто впало отяжіле, розпечене повітря, таке густе та палюче, що забивало дух.
Коло церкви мляво били водограї. Вони теж мов стомились, знемоглись та розімліли, і рідина в басейні, де плавав лист та шматки паперу, здавалась зеленавою, густою й каламутною.
У цій непевній воді купався собака, перескочивши через кам’яне цямриння. На лавах у круглому садку, що перед головним входом, сиділо кілька душ і заздро поглядали на пса.
Дю Руа зиркнув на годинника. Була ще тільки третя. Він мав півгодини гулящих.
Думаючи про це побачення, він сміявся. "Церкви їй корисні всіма сторонами, — гадав він. — Розраджують її за одруження з євреєм, у політичних колах створюють про неї уявлення як про жінку, що йде протії течії, вивищують її в думці світу й дають притулок для любовних побачень. От що значить користуватись релігією, як парасолем. Коли година — парасолька стає за ціпок, коли сонце — дає затінок, коли дощ — захищає від застуди, а коли дома сидиш, тоді її в передпокої лишаєш. Багацько їх є таких, що їм чхати, властиво, на Господа Бога, тільки вони не хочуть, щоб про нього лихе казали, й при нагоді беруть його в посередники. Коли б їх попросити до мебльованих кімнат прийти, то вони обурилися б, а строїти коники біля підніжка вівтарів їм здається цілком природним".
Він поволі обійшов басейн і глянув на церковні дзиґарі. Проти його годинника вони поспішали на дві хвилини: на них було п’ять хвилин на четверту.
Він вирішив, що в церкві чекати краще, і ввійшов туди.
На нього війнуло льохом; він радісно вдихнув в себе прохолоду і почав обходити головний притвор, щоб обізнатись із церквою.