Він не зрозумів, що вона хоче сказати:
— Як це — безпечно?
Вона відповіла переконано, як жінка, що своїх висновків певна:
— О! Пані Вальтер належить до тих, про кого ніколи не шепчуться, знаєш, ніколи, ніколи. Вона неприступна всіма сторонами. Чоловіка її ти знаєш так само, як і я. Але вона — інша річ. Хоч вона й дуже мучилась, що віддалась за єврея, але була йому вірна. Це чесна жінка.
Дю Руа здивувався:
— Я думав, що вона теж єврейка.
— Вона? Аж ніяк. Вона дама-патронеса всіх благодійних закладів при церкві Мадлени. Вона навіть вінчалась. Не знаю вже, чи патрон вихрестився, чи церква на це крізь пальці подивилась.
Жорж прошепотів:
— А! Так… вона… в мене закохана?
— Напевно й цілком. Коли б ти вільний був, я б порадила тобі просити руку… Сюзанни, певно ж що не Рози?
Він відповів, покручуючи вуса:
— Еге! Та й мати ще не підтоптана.
Але Мадлена обурилась:
— Спробуй, любенький. Але я не боюся. Не в її літа вперше грішити. Треба було їй раніше про це подумати.
Жорж гадав: "Хіба й справді я міг би одружитись із Сюзанною?" Потім знизав плечима: "Чи б!.. Це нісенітниця!.. Батько ніколи не погодився б".
Проте вирішив надалі уважніше стежити за пані Вальтер, не думаючи про те, яка йому може бути з цього користь.
Цілий вечір його непокоїли спогади про кохання з Клотільдою, спогади ніжні й разом чуттєві. Він пригадував її жарти, вигадки, їхні походеньки. І приказував собі: "Вона таки справді дуже мила. Конче піду до неї завтра".
Другого дня, поснідавши, він справді подався на вулицю де Верней. Та сама покоївка відчинила йому двері й спитала фамільярно, як звичайно прислуга в міщанських домах:
— Як ся маєте, пане?
Він відповів:
— Гаразд, голубко.
Він зайшов до вітальні, де чиясь невправна рука грала гами на піано. Це була Лоріна. Він гадав, що вона зараз кинеться йому на шию. Вона поважно підвелася, церемонно привіталась, як доросла, й гордовито вийшла.
Вона поводилася як ображена жінка, аж він здивувався. Ввійшла мати. Він поцілував їй руку.
— Як часто я вас згадував, — сказав він.
— Я теж, — сказала вона.
Вони сіли. Посміхались, дивились одне одному в вічі, обом хотілося поцілуватись.
— Моя маленька, люба Кло, я люблю вас.
— І я теж.
— Так… так… ти на мене не дуже гніваєшся?
— Так і ні… Мені було болісно, але я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала сама собі: "Чи ба, він колись до мене вернеться".
— Я не зважувався прийти; думав — як же мене зустрінуть? Не зважувався, але страшенно хотів. До речі, що з Лоріною? Вона зі мною ледве привіталась і гнівно вийшла.
— Не знаю. Але їй не можна про тебе й нагадувати, відколи ти одружився. Мені справді здається, що вона ревнує.
— Та що ти!
— Так, любий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а називає паном Форестьє.
Дю Руа почервонів, потім схилився до молодої жінки:
— Дай твої губки.
Вона вволила його бажання.
— Де ми можемо побачитись? — сказав він.
— Та на Константинопольській вулиці.
— А! Так помешкання не найнято?
— Ні… Я зберегла його!
— Ти зберегла?
— Так, я думала, що ти таки вернешся.
Горді радощі зайнялись йому в грудях. Так, вона любила його справжньою, постійною, глибокою любов’ю! Він шепнув:
— Божествлю тебе.
Потім спитав:
— Як ся має твій чоловік?
— Дуже добре. Він пробув тут місяць і позавчора поїхав.
Дю Руа не втримався від сміху:
— Як доречно!
Вона наївно відповіла:
— А так, дуже доречно. Та коли й тут він, то не дуже мені заважає. Ти ж знаєш?
— Це правда. Власне, він добра душа.
— А ти, — спитала вона, — як почуваєш себе в новому житті?
— Ні добре, ні зле. Дружина мені товаришка, спільниця.
— Та й усе?
— Та й усе… Що ж до серця…
— Розумію. Проте вона мила.
— Так, але не хвилює мене.
Він схилився до Клотільди й прошепотів:
— Коли ми побачимось?
— Та… завтра, коли хочеш.
— Гаразд. Завтра о другій годині?
— О другій годині.
Він підвівся й пробубонів трохи ніяково:
— Знаєш, я думаю на себе взяти помешкання на Константинопольській вулиці. Так я хочу. Бракувало ще, щоб ти за нього платила.
Вона в захваті поцілувала йому руки й прошепотіла:
— Роби, як знаєш. З мене годі й того, що я зберегла його для наших побачень.
І Дю Руа пішов, глибоко в душі задоволений.
Коли проходив повз вітрину фотографа, портрет якоїсь огрядної жінки з великими очима нагадав йому про пані Вальтер. "Байдуже, — подумав він, — вона ще, певно, непогана. Як це я раніше на неї не зважав! Побачимо, що вона в четвер заспіває".
Ідучи він потирав руки з глибоких радощів, радощів на думку про те, що йому всюди таланить, егоїстичних радощів спритного щасливого чоловіка, з гострих радощів полещеної пихи та задоволеної чуттєвості, яку дає жіноче кохання.
У четвер він спитав Мадлену:
— То поїдеш на змагання до Ріваля?
— О ні! Мені це не цікаво. Поїду в палату депутатів.
Він заїхав до пані Вальтер відкритим ландо, бо година стояла чудова.
Побачивши її, він здивувався — така видалась вона йому вродлива й молода. Вона була у світлому вбранні, де в розрізаному корсажі під білим мереживом почувалось гладке колихання грудей. Ніколи ще вона не здавалась йому такою свіжою. Він справді за принадну її визнав. Виглядала вона спокійною, стриманою, поводилась так, як матері личить, тим-то й була непомітна для грайливих поглядів чоловіків. Та й розмову провадила тільки про відоме, пристойне та помірковане, бо й думки мала обережні, нехапливі, впорядковані, від жодного надміру застережені.
Дочка її Сюзанна нагадувала в рожевому вбранні свіжоналакований малюнок Ватто;{28} а старша її сестра здавалась вихователькою, якій доручено супроводити цю гарненьку ляльку.
Коло Рівалевого ґанку низкою стояли карети. Дю Руа запропонував пані Вальтер руку, і вони ввійшли.
Змагання влаштовано на користь сиротам шостої паризької округи під проводом жінок сенаторів та депутатів, зв’язаних з "Французьким життям".
Пані Вальтер пообіцяла прийти з дочками, відмовившись бути за патронесу, бо давала своє ім’я тільки в справах, передбачених від духовенства, — не тому, що дуже святобожною була, але шлюб з іудеєм, гадала вона, покладав на неї певні релігійні обов’язки, а свято, затіяне журналістом, набувало якоїсь республіканської закраски й могло здаватись антиклерикальним.