— А, дуже добре!
Він стояв позад неї з букетом у руці і не знав, чи сховати його, чи викинути. А проте сказав:
— Глянь, я приніс тобі троянд!
Вона раптом обернулась, сяючи усмішкою, і скрикнула:
— Ах, як мило, що ти подумав про це!
І простягла йому руки й уста так щиро й радісно, що він розважився.
Вона взяла квіти, понюхала їх і жваво, мов зраділа дитина, поставила їх у порожню вазу проти першої. Потім прошепотіла, любуючись:
— Яка я рада! Тепер увесь коминок у мене заквітчаний.
І переконано додала:
— Знаєш, Водрек чудовий, ти зразу заприятелюєш із ним.
Ось подзвонив і граф. Він увійшов спокійно, невимушено, мов додому. Чемно поцілувавши пальці молодої жінки, він обернувся до чоловіка й дружньо подав йому руку.
— Як ся маєте, любий Дю Руа?
Не було вже в нього колишнього гордого та пихуватого вигляду — поводився він приязно, немов підкреслював, що становище змінилось. Здивований журналіст теж силкувався привітно відповісти на його запобіжність. Через п’ять хвилин вони себе так почували, ніби знайомі були й приятелювали вже років з десять.
Тоді Мадлена, сяючи обличчям, сказала їм:
— Покидаю вас. Мені треба до кухні навідатись.
І вийшла під пильним поглядом обох чоловіків. Коли вернулась, вони розмовляли про театр з приводу нової п’єси, і думки їхні так збігались, що в очах їм блищала вже раптова приязнь від викриття цілковитого однодумства.
Обід був чудовий, дуже інтимний та сердечний, і граф сидів увечері допізна — так добре почував себе в домі, в товаристві цього любого молодого подружжя.
Коли він пішов, Мадлена сказала чоловікові:
— Правда ж, він чарівний? Від ближчого знайомства він тільки виграє. Оце гарний друг, певний, відданий, вірний. Ах! Без нього…
Вона своєї думки не кінчила, і Жорж відповів:
— Так, він дуже приємний. Гадаю, ми з ним близько зійдемося.
Але вона зразу сказала:
— Знаєш, нам ще треба попрацювати перед сном. У мене не було часу поговорити з тобою про це перед обідом, бо Водрек зразу прийшов. Сьогодні я дізналася, що в Марокко сталися важливі події. Відомості дав мені депутат Лярош-Матьє, майбутній міністр. Треба написати велику, сенсаційну статтю. Маю факти й цифри. Негайно мусимо братись до роботи. Стривай, лампу бери.
Він узяв лампу, й вони пішли до робочого кабінету.
Ті самі книжки стояли рядками в книжковій шафі, а згори на ній красувалось три вази, що Форестьє купив у Жуанській затоці напередодні смерті. Під столом хутровий небіжчиків килимок чекав ніг Дю Руа, що, сівши, взяв ручку слонової кості, трохи погризену з кінця зубами його попередника.
Мадлена сперлась ліктем на коминок, закурила цигарку й почала розповідати новини, потім виклала свої думки та план майбутньої статті.
Він слухав її уважно, весь час роблячи нотатки, і, коли вона кінчила, висловив свій погляд на це питання, поширив його та й собі розвинув план, але вже не одної статті, а цілої кампанії проти теперішнього міністерства. З цього нападу й слід починати. Дружина його перестала курити, так зацікавилась вона, так далеко й широко бачила, йдучи за Жоржевими думками.
Часом вона шепотіла:
— Так… так… Дуже добре… Чудово… Дуже міцно…
Коли він і собі висловився, вона сказала:
— Тепер пишімо.
Але починати йому завжди було важко, і він насилу добирав слів. Тоді вона тихо підійшла, схилилась йому на плече й почала пошепки підказувати йому на вухо речення.
Іноді вона вагалась і питала:
— Чи це ти хочеш сказати?
Він відповідав:
— Саме це.
Гострими, отруйними жіночими стрілами разила вона голову ради міністрів, глузувала і з його політики так дотепно, що викликала сміх і разом з тим дивувала правдивістю зауважень.
Дю Руа часом прикидав кілька рядків, що надавали її наскокам глибини та завзяття. Крім того, він володів мистецтвом зрадницьких натяків, до яких у хроніці руку наважив, і, коли якийсь факт, що Мадлена за певний подавала, здавався йому сумнівним або малоймовірним, тоді він уміло натякав на нього, давав його на розум ще яскравіш, ніж коли б просто його потвердив.
Коли статтю кінчили, Жорж урочисто прочитав її вголос. Вони одностайно визнали її за чудову й усміхались зачаровано і здивовано, мов тільки зараз оцінили одне одного. Дивились одне одному в вічі, схвильовані від захвату та зворушення, і палко поцілувалися в пориві любові, що з душі перекинулась у тіло.
Дю Руа взяв лампу:
— А тепер спатки, — мовив він, палаючи очима.
Вона відповіла:
— Ідіть уперед, пане мій, бо ви освітлюєте шлях.
Ідучи за ним до спальні, вона лоскотала йому ручкою шию між коміром та волоссям і так підганяла його, бо лоскоту він боявся.
Стаття з’явилась за підписом Жоржа Дю Руа де Кантель і наробила великого шелесту. В палаті схвилювались. Пан Вальтер привітав автора й доручив йому політичну редакцію "Французького життя". Хроніка знову перейшла до Буаренара.
Тоді в газеті почалася вправна й шалена кампанія проти міністерства. Цю полеміку, завжди спритну й фактами підперту, то іронічну, то поважну, часом глузливу, часом дошкульну, — проваджено так певно й невідступно, аж усі дивувались. Інші часописи раз у раз цитували "Французьке життя", наводили з нього великі витяги, а члени уряду дошукувались, чи не можна через поліцію рота замазати цьому невідомому й запеклому ворогові.
Дюруа ставав славетний у політичних колах. По ручканнях та уклонах на вулиці він бачив, як зростає його вплив. Але дружина вражала й захоплювала його гнучкістю свого розуму, своєю незвичайною поінформованістю та кількістю своїх знайомств.
Раз у раз здибував він у вітальні, коли додому вертався, якогось сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадленою, мов з давньою приятелькою, поважно й по-товариському. Де вона з ними познайомилася? У світі, казала вона. Але як змогла добитись їхньої довіри та приязні? Цього він не розумів.
"З неї був би чудовий дипломат", — думав він.
Часто вона спізнювалась на обід, приходила задихана, червона, тремтяча й казала, ще й вуалі не скинувши:
— Маю сьогодні дещо. Уяви собі, міністр юстиції оце призначив двох суддів, що брали участь у мішаних комісіях. Ми дамо чосу, буде він знати.
І давали міністрові чосу кілька днів поспіль. Депутат Лярош-Матьє, який обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, міцно потискував подружжю руку, виявляючи надзвичайну радість. Раз у раз він приказував: