Вони одна по одній подали йому руки, коли їх знайомили, й сіли коло столика, певно, для них і призначеного, та й почали перебирати коточки шовку в кошикові.
Чекали ще когось, і всі мовчали від тієї ніяковості, що буває перед обідом між людьми, які сходяться після різної праці в різному настрої.
Дюруа знічев’я глянув на стіну, а пан Вальтер мовив йому здалеку, видимо бажаючи похвалитись своїм добром:
— Ви мої картини дивитесь? — На "мої" він натиснув. — Ось зараз покажу вам.
Він узяв лампу, щоб можна було краще роздивитись.
— Тут краєвиди, — сказав він.
Серед стіни висіло велике полотно Гійєме{8} — нормандський берег під грозовим небом. Під ним — ліс Арпіньї{9} та алжирська рівнина, робота Гійоме,{10} з верблюдом на обрії, великим верблюдом на високих ногах, що нагадував чудернацького пам’ятника.
Пан Вальтер перейшов до сусідньої стіни й промовив поважним тоном церемоніймейстера:
— Визначне малярство.
Тут було четверо полотен: "Одвідини шпиталю" Жервекса,{11} "Жниця" Бастьєна-Лепажа,{12} "Вдова" Бугро{13} та "Страта" Жана-Поля Лоранса.{14} На ній змальовано вандейського священика, що його під церквою розстрілював загін "синіх".{15}
Посмішка промайнула на поважному обличчі патрона, коли він показував дальшу стіну:
— Тут фантазисти.
Найперше впадала в очі невеличка картина Жана Беро,{16} що звалась "Угорі й унизу". Гарненька парижанка сходить драбинкою на трамвай під час руху. Голова її вже з’явилась над рівнем імперіалу, і добродії, що сидять у ньому на лавах, з жадібним задоволенням бачать молоде обличчя своєї майбутньої сусідки, а чоловіки, що внизу стоять, споглядають на її ноги з виразом прикрості й жадання.
Пан Вальтер підніс лампу й приказував, масно посміхаючись:
— Га? Втішно? Правда, втішно?
Потім показав "Рятування потоплениці" Ламбера.{17}
На прибраному по обіді столі сидить кошеня й здивовано та вражено дивиться, як муха топиться в шклянці з водою. І лапку піднесло, ось-ось комашинку раптом підхопить. Та ще не зважилось. Вагається. Що ж зробить?
Потім патрон показав "Лекцію" Детая:{18} солдат у казармі вчить пуделя бити в барабан.
— Оце дотепно! — мовив Вальтер.
Дюруа похвально й захоплено сміявся:
— Чудово, чудово, чуд…
І враз спинився, бо почув позаду голос пані де Марель, що допіру ввійшла.
Патрон далі освітлював та з’ясовував картини.
Тепер він показував акварель Моріса Лелуара{19} "Перешкода". Посеред вулиці зчинили бійку двоє легінів, двоє геркулесів, і через них зупинилися криті ноші. А з вікон ношів висунулось чарівне обличчя жінки, вона дивиться… дивиться… без нетерплячки, без страху, з якимсь захопленням навіть на змагання цього бидла.
Пан Вальтер приказував:
— Ще маю картини в дальших кімнатах, тільки не таких відомих та визнаних малярів. Тут у мене тільки обрані. Тепер я купую молодих, зовсім молодих, та й вішаю їх тим часом десь у кімнаті, поки їхні автори слави не заживуть. — І тихо промовив: — Тепер якраз час купувати картини. Художники з голоду мруть. У кишені в них свистить, свистить…
Та Дюруа нічого не бачив і слухав, не тямлячи. Пані де Марель була тут, позад нього. Що йому робити? Якщо він привітається, то чи не одвернеться вона або скаже щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають?
Вирішив: "Почекаю ще". Він так схвилювався, що на мить йому в голову спало раптової хворості вдати та й зовсім звідси піти.
Оглядати стіни кінчено. Патрон поставив лампу й привітався з новою гостею, а Дюруа знову почав на картини роздивлятись, мовби не навтішався ще ними досить.
У голові йому паморочилось. Що робити? Він чув голоси, розмову. Пані Форестьє покликала його:
— А йдіть-но, пане Дюруа!
Він підбіг до неї. Вона познайомила його з приятелькою, що бенкет улаштовувала, й хотіла, щоб про нього з’явився допис у хроніці "Французького життя".
— Безперечно, пані, безперечно… — бурмотів він.
Тепер пані де Марель була вже зовсім близько. Він не зважувався відійти.
Зненацька йому здалося, що він збожеволів; вона голосно сказала йому:
— Добридень, Любий друже. Чи ви не пізнаєте вже мене?
Він хутко обернувся. Вона стояла коло нього, усміхаючись, дивилась на нього весело й привітно. І подала йому руку.
Він взяв її, тремтячи, бо ще боявся якоїсь хитрості й віроломства. Вона приязно додала:
— Що це вам сталося? Ніде вас не видно.
Він бубонів, не здолаючи ще опанувати себе:
— Сила роботи, пані, сила роботи. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, і клопоту від неї багато.
Вона дивилась весь час йому в вічі, і в її погляді він нічого, крім прихильності, не бачив. І відповіла:
— Знаю. Тільки це не причина, щоб забувати друзів.
Далі розмовляти їм перешкодила поява гладкої декольтованої пані з червоними руками й щоками, претензійно вдягненої й зачесаної, яка ступала так важко, що за кожним кроком почувалась вага й грубизна її стегон.
Ставились до неї всі, здавалося, з великою пошаною, тож Дюруа спитав у пані Форестьє:
— Що це за особа?
— Віконтеса де Персемюр, та сама, що підписується "Біла лапка".
Він здивувався й трохи не засміявся:
— Біла лапка! Біла лапка! Я ж думав, що це молода жінка, як ви! Так це Біла лапка? Ну та й гарна вона, ну й гарна!
У дверях з’явився лакей і оповістив:
— Накрито, панове.
Обід був банальний і веселий, той обід, де про все розмовляють і нічого не кажуть. Дюруа сидів між старшою донькою патроновою, бридкою панною Розою, та пані де Марель. Оце сусідство трохи ніяковило його, дарма що вона почувала себе, здавалось, дуже вигідно й балакала, як завжди, дотепно. Спочатку він хвилювався, вагаючись, як той музика, що з тону збився. А втім, певність потроху до нього верталась, і скидаючись раз у раз очима, вони запитували одне одного, поєднували свої погляди якось інтимно, майже чуттєво, як було колись.
Раптом йому здалося, ніби щось торкнулось під столом його ноги.
Він тихо посунув ногу й натрапив на сусідчину, що від цього дотику не поступилась. У цю мить вони не розмовляли, обернувшись до інших сусідів.
Серце Дюруа кинулось, і він посунув, проте, далі своє коліно. Легенький притиск відповів йому. Тоді він зрозумів, що кохання їхнє поновлюється.
Про що ж вони потім розмовляли? Про дріб’язок; але уста їхні тремтіли за кожного погляду.