Люба-згуба

Сторінка 9 з 10

Федькович Юрій

І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щиро-го товариша та й того скласти яа лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми сер-це ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: [135] як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...

На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеть-ся стара мати!

— А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас соки-рою загачу, як у псів, та й сама страчуся!

І на се як зарує, [136] як припаде до своїх синів, як стане цілу-вати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько сліз тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?

Німці пошваркотіли, почичиркали [137] та й потеклися.

— Течіться, як та вода по камінню течеться! — клене стара: — а над моїми синами не діждете збиткуватися.

Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: Ілаша — коло церкви, а мого Василька — за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупі хо-вали, — не помагало.

— Най ваш син, — кажуть панотець, — уже на сім світі покуту при-ймає, — може, Господь його за тото на тім світі простить.

А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам кра-сна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Гос-подь милосердний добрий: вій нам усім батько — погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.

Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.

— Най, — каже, — мені видиться, що мої сини при мені. — А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж запла-чуть!

Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади [138] переказували. От попрощалися та й до-їхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було! На саму Пречисту Божу поховали сестричку, а з нею й шириньку, тоту кріваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хо-тів я їй дати, але як стала покойна просити:

— Братчику мій, любий мій! Та же я тобі вже не довго буду на цім світку доїдати, — дай мені тоту шириньку, дай, дай!

От і дав. Носила вонаїї на серденьку, аж до гробу взяла.

— Братчику! — каже вона мені на саму Пречисту раненько, — здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васи-льчика здоймав.

От і здоймив, та — поклав уже мертву.

— Сестричко, сестриченько моя єдина! — сплакав я; — чи ж тобі не жаль твого братчика от-так сиротою на цьому світу лишати?...

Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Ва-сильчика...

1862 р.

[1] — Люба´ — любов, кохання.

[2] — Через те, що храм тягнеться декілька днів (річне свято, як ось Великдень — Великодні святки, Різдво — Різдв'яні святки), то й Гуцули вживають тут множини.

[3] — Редуплікована (здвоєна) форма — то.

[4] — Парубки (мадяр.).

[5] — Весняних.

[6] — Лядський бік — Галичина, волоський бік — Буковина; Галичан дражнять іще буковинські гуцули Сусиками тому, що вони вітаються словами: "Слава Ісусу Христу", а такого вітання буковинці не знають.

[7] — Навіть (ром.).

[8] — Все це села вижницького повіту на Буковині; Шипіт і Молдовиця належали перед війною до кімполюнзького повіта.

[9] — Сторонець-Путивлів — місце вродження Федьковича.

[10] — Те, що по моск. — піхта.

[11] — Зелене, май.

[12] — Aqua vitae.

[13] — Глиниця — село під Черпівцями, заселене осілими Циганами, дуже добрими музиками.

[14] — Пласката (деревляна) пляшка.

[15] — Дзьобня, дзьобенька — гарна вовняна торбинка, яку носять на крайках почерез плечі.

[16] — Мішки на дорогу, їх буває два; звисають вони зверха на коневі по обох боках.

[17] — Широкий повстяний (чорний) гуцульський бриль.

[18] — Вузька доріжка, вуличка.

[19] — Опісля.

[20] — Завсігди.

[21] — Гостям на привітання.

[22] — Бочечка на бриндзю.

[23] — Додому.

[24] — Битий шлях, звичайно: мурований.

[25] — Ґенерал.

[26] — Оглядини (нім. Musterung)

[27] — Сватання.

[28] — Доглядати (ром.).

[29] — Парубок (ром.).

[30] — Дозирав, доглядав.

[31] — Старшого брата звуль у сім'ї бадікою та ще й йому викають.

[32] — Скорочене: а дивіть!

[33] — Таки.

[34] — Гордовитий (ром.), фудулія — гордощі (fiducia).

[35] — Їй-Богу.

[36] — Покоління.

[37] — Протопіп.

[38] — З білого полотна (нім. Reintuch).

[39] — Гуцулки носять замісць спідниці дві опинки: одну зпереду, другу — ззаду.

[40] — Ринський, дві короні (ром. Leu).

[41] — Довбуш — гуцульський герой, опришок, який жив при кінці XVIII ст. й займався нападами на багачів та панів. Зібрані з них гроші віддавав бідним. Польський уряд не міг собі з ним дати ради й визначив на його голову велику нагороду. Тільки за зрадою Дзвінки, жінки, до якої занадився Довбуш, польському урядові вдалося Довбуша дістати у свої руки. Про нього й досі ходить проміж Гуцулами багато леґенд (як про Кармелюка), співають пісні, й ім'я його кожний Гуцул вимовляє з великою пошаною.

[42] — Яблониця — село недалеко Сторонця.

[43] — Укладаються, готовляться.

[44] — Довгополе — село в горах.

[45] — Дуже.

[46] — Трохи — ром. слово, вживається при другому ступні прикметника, н. пр., май гарний — гарніщий (трохи гарніщий), а часто й без значіння, для скріплення попереднього слова.

[47] — На цьому місці: бочечки.

[48] — Давай, далі.

[49] — Ціпок із держаком у формі сокири, багато цяткований ріжним намистечком.

[50] — Багато.

[51] — Гарно (нім. fein).

[52] — українські.

[53] — З рушниці (кріс — креса або кріса).

[54] — Те, що звичайно кажеться: воно, це.

[55] — Не звертає увани.

[56] — Найвища гора, а власне група гір у східних (гуцульських) Карпатах — народ оповідає, що там похований Довбуш, але не вмер, а тільки спить і колись прокинеться і пімститься за всі кривди Гуцулів на кривдниках.

[57] — Не знати, що.

[58] — У гірських діялєктах форми: му, меш, ме... ставляться й перед дієсловом, із яким творять будучий час.

[59] — Хусточка.

[60] — Тужно, сумно; банувати — тужити, сумувати.

[61] — "Але" в похвальному розумінню — так — то як слід, так — то я розумію.