Тепер він здобув це, чого бажав: його люба Оленка в його ру-
ках, а двір князя Ружинського спалений. Тепер заживе він, щасливий 4та вдоволений, у Стамбулі чи де-небудь інде в турецькій державі. Олен-ка не любить його, ненавидить! Байдуже! Привикне, а ні то силою, буками змусить її, щоб стала прихильна йому й забула свого князя. О, так, він змусить її!
Коли б тільки якнайскоріше з цієї проклятущої козацької землі, де не милують зрадників, де з-за" кожного кущика смерть зазирає в вічі,— коли б тільки якнайскоріше під півмісяць безпечний, під мінарети стрункі, коли б тільки цей сміливець князь Богданко не наздогнав його...
Ось такі думки снували в голові Пшерембського, й він наганяв коней, не жалкував їм нагаїв.
Гнав він щодуху, а за ним страх блідий, а за ним тривога вслід.
А вона, Оленка! Вона нічого вже не думала! Ослаблена, виснажена, знесилена, з заплющеними очима лежала вона на коні, прив'язана посторонками. Часом тільки блиснула в її розпаленій гарячкою голові думка.
"А може, він, її Богдан, ще в час повернув та, може, не гаяв часу й погнався з оружним відділом у погоню за Пшерембським і відіб'є її в ворога.
Може? Ні, вона певна, що він, як тільки довідається про горе, яке стрінуло її, не гаятиме часу — орлом сизокрилим полине степами вслід за потурнаком, за злющим... Полине, вона певна,— та чи в час довідався?!. Ой ні! Ось вони вже над синім Дунаєм, уже перевезли їх на той бік. А там! Там уже не гнав триклятий потурнак Пшерембськйй! Велів доставити собі мажу й на мажі повезли її в Царгород..."
Пшерембськйй аж легше зітхнув, коли найшовся вже по турецькому боці.
"Тепер уже не досягнеш мене, ясний княже! — сміявся він у душі.— Тепер уже я тут пан, а твоя голубка буде в моєму гніздечку. Так, княже, так!"
І звертаючись до княгині Олени, сказав голосно:
— Ну, княгине, тепер уже тобі нема що надіятися на те, що твій князь визволить тебе з моїх рук! Тут уже тобі не козацька земля, а турецька! Треба тобі вже забути свого князика. Тепер я твій князь і пан! Тепер мусиш мене любити, коли хочеш, щоб тобі добре було.
, Затулила лице долонями.
— Ніколи, ніколи! — скрикнула.Олена.
— Ніколи? Ну, побачимо! Знай, що в мене є способи присилувати . тебе, ласкава пані, знай це! /
— Можеш мене вбити, клятий потурначе, але присилувати не зможеш! — сказала твердо й рішуче княгиня.
Пшерембськйй заскреготав зубами й ухопив нагайку, та скоро отямився, опустив руку з нагайкою.
— Побачимо! — сказав.— Як будеш вже в мене дома,.то там я тебе привчу слухняності. Тут мені ніколи. Не місце й не час на це! Та я думаю, що в тебе є доволі розуму, щоб отямитися. Будеш мати до вибору: або будеш слухняна мені й будеш першою жінкою моєю, а ні, то зроблю тебе найнижчою рабинею своєю.
Княгиня не відповіла нічого. Замовк і Пшерембський. Як приїхали в дім Пшерембського, він покликав стару доглядачку й сказав до неї:
— Слухай, стара! Віддаю тобі під опіку оту молодицю! Дбай, щоб їй добре тут було, та старайся вмовляти її, щоб вона стала прихильна мені, щоб полюбила мене. Ти це вмієш, я знаю!
— О пане ласкавий! Хто в силі тобі опертися! Будь певний, що й вона буде тобі прихильна й серце її буде тільки для тебе битися,— сказала стара й поклонилася низько.
— Поки що не б'ється для мене! Поки що думки її линуть до того, що я її в нього видер. А ти подбай, щоб вивітрила з її голови пам'ять про нього, щоб її серце, як кажеш, билося тільки для мене. Тепер іди й переодягни її в турецький одяг,— сказав.
Стара приступила до княгині Оленки й промовила до неї щось по-турецьки.
— Вона не розуміє по-турецьки,— сказав.— Вона українка. Вибереш їй до прислуги дві невільниці-українки. І їм накажеш, щоб старалися нарозумити її.
Стара взяла за руку княгиню Олену й потягнула її за собою. Княгиня пішла за нею добровільно, щоб тільки не бути біля ненависного Пшерембського.
Стара покликала дві служниці, родом українки, й сказала до них:
— Будете услуговувати цій пані. Вона з вашої країни й віри вашої. Баша любить її, та вона тужить іще за своїм чоловіком на Україні. Говорив баша, що коли ви зможете прихилити її серце для нього, то великі ласки вас ждуть, може, й пустить вас на волю. Тож добре дбайте, щоб вона полюбила башу. Тепер поведете її в купальню та переберете в достойний турецький одяг.
Як почула княгиня, що обидві невільниці заговорили до неї рідною мовою, аж полегшало їй на душі.
Одна з невільниць, Оксана, була родом із Полтавщини, а друга, Катерина, з Волині. Вона стала розпитувати їх про те, як вони в полон попалися, а'там і не стямилася, як і своє горе оповіла їм.
Усі три відразу заприязнилися. У нещасті4 на чужині свої люди скоро заприязнюються.
По купелі прийшла княгиня Оленка до себе, А як переодягли її в чужинецький турецький одяг, як глянула в лискуче дзеркало, то їй аж самій смішно стало. Мов не себе побачила в дзеркалі, а якусь іншу жінку.
Пшерембський кілька днів не показувався їй. Або не мав часу, або зумисне лишив її в спокою.
Радо привітали на Січі князя Богдана Ружинського. Не новачок він був тутечки. Ще юнаком побував він на Січі й тоді вже був кілька разів курінним отаманом та із кошовим князем Дмитром Вишневецьким ходив у походи на татар. Щойно за рік перед геройською смертю козака Байди кинув він Січ, оженився й осів у своїх добрах на Волині.
Багато товаришів застав князь Богданко на Січі. Ба не тільки тог* ришів, застав і свого побратима Опанаса Покотила.
Цей на вістку, що князь Богданко вернув на Січ, прибіг заразісь* вітати побратима.
— А, вітай, вітай, Богданку, як ти є, то вже наша Січ-мати наново оживе. А то по смерті Свірговського дуже вже підупало життя на Січі. Та тепер, як ти є, наново зашумить козацтво, загримить козацька слава,— говорив Опанас на радощах.
Зрадів і князь Богданко, що застав свого побратима в живих Привіталися щиро, сердечно, а потім князь Богданко каже:
— Не сам я, Опанасе, прибув на Січ, а з дружиною, зі мною біля сотні завзятців.
— Чув .я, чув,— говорить Опанас,— ти вже й татарських бранців і добичу привіз туди! Славно! Я ж кажу; що з твоїм приходом наново оживе слава Запоріжжя.
Втішно та радісно вітав князя Богданка й кошовий Клим Сокольський, що був родом із сусідньої для Волині Галицької землі, теж давній друг князя Ружинського: