— Павлюк! Павлюк хай буде кошовим!
А Павлюка вже нема. Як тільки почув своє назвище, шугонув у свій курінь. Та ненадовго. Ось уже й ведуть його запорожці назад на майдан, щиро по дорозі буханцями його частуючи:
— Іди, вражий сину, не опирайся, коли товариство зове тебе,— приговорюють йому. ,
Привели його, а старі запорізькі діди виступають наперед, найстарший із них Артим Лисичник говорить:
— Петре Павлюку, хоче товариство тебе кошовим отаманом мати, чи годишся на це?
А Павлюк відпекується по звичаю:
— Не гідний я, товариство славне, такої почесті великої.
— Гідний, гідний,— кричать запорожці,— приймай кошовування, бо як ні, то киями нагодуємо тебе, шаблюками с плазуємо!
І знову питає Артим:
— Чи годишся кошовувати, Петре Павлюку?
— Ні, таки не гідний я кошовувати вам, товариство славне! Є гідніші й здібніші від мене.
— Не протився,— кричать запорожці,— ми краще знаємо, хто гідніший і здібніший.
— Утретє питаю тебе, козаче,— знову старий Артим,— приймаєш вибір чи ні?
А Павлюк, мов по надумі:
— Що ж діяти мені? Коли так уже все товариство наперлося, щоб я прийняв на себе таку почесть, то годі мені далі противитися. Приймаю.
Тут запорізькі діди похилилися до землі, й кожен набрав у жменю пилу та посипав його на голову Павлюкові. Сиплять та приговорюють:
— Як цей пил брали ми з землі, так і ми всі з землі повстали й до землі назад повернемо. Всі ми люди рівні перед Всевишнім Богом. І хоч ми тебе винесли на найвищу почесть на Запоріжжі, ти сам не виносися. Будь добрим батьком запорізькому лицарству, будь строгий, справедливий та дбайливий, але затям, що так, як ми тебе вибрали, так і скинути можемо!
Покірно схилив новий кошовий голову, що вся була покрита сивим пилом, і відповів:
— Дбатиму всіма силами, щоб слава й могутність запорізької вольниці росла й кріпла, щоб Січ-мати лицарством і багатством процвітала, віри Христової щитом і заборолом кріпким була.
Приступили до вибору інших старшин: військового судді, писаря й осавула та підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого-бунчужного. І взяли нововибрані старшини свої відзнаки зі стола, а хорунжий підніс хрещатий запорізький прапор.
Сказав кошовий Павлюк:
— Тепер, товариство славне, по старому звичаю розділимо зольності наші між куренями.
Тут новий писар Филон Недобитий приступив до стола, узяв приготовані папірці, що на них були розписані всі зольності так, щоб у всякій частині було однаково земельного й воєнного добра. Писар на очах усіх запорожців ці папірці, що їх називали жеребками, скручував і вкидав до своєї шапки. Потрусив їх у шапці добре, та й каже:
— Панове курінні отамани, прохаю тягнути кожному за свій курінь.
І приступали курінні отамани до писаря та витягали папірець із шапки, розвивали його, вголос відчитували своїм куреням.
Вже було геть із полудня, як запорожці розходилися з майдану по куренях.
— На нашому стало! — говорив князь Богданко до Покотила, радіючи. Тепер треба мені з Павлюком обміркувати похід на Аслан-Кермень.
— Авжеж,— каже Покотило,— відкладати, гаяти нема чого. Князь Богданко тепер раз у раз відбуває на розмову з новим кошовим Павлюком.
Князеві все одне в голові — якнайскоріше Оленку визволити з рук потурнака Пшерембського. Та не про те він говорить із кошовим. Навіть про похід небагато говорить. Воно й нема що багато говорити про це! Похід порішений, і з весною зачнуться приготування до походу. Говорять вони обидва з кошовим про те, як би то кращий лад на Січі завести, устійнити та забезпечити Запоріжжя.
— Треба нам забезпечити Запоріжжя перед зазіханням сусідів, щоб вони признали означені межі,— говорив князь Богданко.
— Ну, це вже важче! — каже на це кошовий Павлюк.— Із татарвою, на мою думку, ми ніколи не погодимося за межі. Вони всі ці землі вважали й уважають своїми. їх тільки сила може змусити признати, що ми тут господарі, не вони. От і цього року треба було силою зганяти їх табуни з наших пасовищ.
— Це ще найменше! Заберемо раз-удруге їм коні, то дадуть спокій. Нам їх коні придадуться. Ось і тепер, у поході, дуже нам їх коні стали в пригоді,— зауважив князь Богданко.— Та нам важливіше забезпечити границі з іншими сусідами: з Польщею та з донським козацтвом.
— Із донським козацтвом, думаю, ми живемо та житимемо в Згоді, то й мирним шляхом розмежуємося. А з Польщею які там можуть бути межі, та це ж землі нашого народу. Київ був і буде столицею України! — каже Павлюк.
— Це правда, друже, там наша рідна земля, як і тут. Ми в душі повинні, ба й мусимо все змагати до того, щоб скрізь, де живе український народ, була українська влада, Українська Держава. Я, друже, так і мрію, щоб Запоріжжя зробити сильною й могутньою державою й відсіля почати відбудову спадщини святого Володимира. Але перш за все треба, щоб Запоріжжя стало могутнє й грізне ворогам, аж тоді можна буде подумати про відбудову Володимирової держави. Нині треба нам забезпечити те, що вже маємо. Тому я думаю, що із польським королем треба дійти до згоди щодо забезпечення наших меж: там ваше, відтіль наше, тут ти не пхай свого носа.
— Може, й твоя правда, Богданку, бачиш, я не раз чув від польських шляхтичів, що й запорізькі землі — то власність їх Речі Посполитої.
— А бачиш! Тому треба нам дістати від них грамоту, що_ вони вважають це не своєю, а нашою власністю. От я посилаю брата Михася в свої добра, щоб подбав про засоби до походу. То він поїде й у Краків і там разом із братом Кириком підготовлять усе,— каже князь Богданко.
— Ну, й гарно,— притакнув кошовий.
Через кілька днів князь Богданко виправив брата Михайла на Волинь.
— А як поладнаєш усе з Домонтовичем, тоді вибирайся в дорогу до Кракова. Там пізнаєш, чи Кирик уже зовсім задурився в каште-лянівни, чи ще можна його витягнути звідти. А може, й удасться тобі витягнути його до нас на Запоріжжя. Та заразом уже обидва розгляньтеся там, чи можна там почати переговори в справі забезпе-ки меж Запоріжжя.
І відпровадив князь Богданко брата Михайла аж до Жовтих Вод.
Тим часом цариця-весна будилася вже з довгого зимового сну до нового життя. Під теплим її подихом танули глибокі сніги, мати-землиця в свіжу молоду зелень вдягалася, першими провесняними квітками косичилася. Віджив Великий луг, щебетом пташок озвався, зашумів гіллям із бруньками свіжими. Над свіжим степом, ген-ген під синім чистим небом, мов сіра грудочка землі, буяв співак Пречистої Діви — жайворонок. Птах співав, співав подячну пісню Всевишньому Творцеві за весну, за її чар і красу, взивав хліборобів на Запоріжжі до праці, до сівби: "Кидайте в ім'я Боже золоте зерно в чорну землицю. Вона, свята землиця, сторицею зверне вам цей дар. Кидайте безпечно, не бійтеся нападу татар. Лицарство славне запорізьке кріпким муром стоїть, не пустить їх ні на Запоріжжя, ні на інші землі України. Сій, сій, сій, сій!"