— І ти міг аж три дні ждати на вістку, хто вона? — зчудувався князь.
— Ну, бачиш,— відповів Покотило,— й мені було важко чекати три дні, та інакше годі було. Інакше я міг стягнути на себе підозріння* І на неї також, коли вона твоя жінка.
— То й так було дуже небезпечно, коли це була б не вона, а дістала твого листа. .
— Ну, ні, бачиш, я уже знав, що вона з нашої країни, що й він — відтіля, то я був майже певний, що це Пшерембськйй і твоя Оленка.
— Оповідай далі.
— За три дні прийшов я, а слуга веде мене до самого баші. І оповідає мені, що його пані вже приходить до здоров'я, але вдає недужу перед башою, щоб зі мною бачитися. З цього пізнав я, що слуга по боці пані, й пішов сміливо до бащі. Баша велів слузі завести мене в гарем до недужої й там я...
— Що там? — перервав йому князь Богданко.
— Який бо ти! Там я пізнав твою Оленку. І сказав їй: "Тепер не дивуюся, що мій побратим для вас, пані, голову втратив!" От і все,— закінчив Покотило.
— А вона нічого не говорила, не переказувала? — налягав князь Богданко.
— Вона? Вона хотіла, щоб я зараз уможливив їй втечу, та я вибив їй це з голови. Сказав, що воно ніяк неможливе, й запевнив її, що ти прийдеш ураз із запорізьким козацтвом і визволиш її.
— Авжеж, що прийду й визволю її й усіх християн-невільників, що там будуть,— сказав палко князь Богданко й кинувся знову обіймати та цілувати побратима.— Дякую тобі, з усього серця дякую тобі, побратиме мій вірний, дякую за всі труди, за посвяту твою,— говорив раз у раз князь Богданко.
— Пусте, побратиме, ти для мене те саме зробив би. Тільки я не з тих, я не дам себе замотати ніякій чарівниці в сіті,— відповів Покотило.
— Хто знає! — відповів уже зі сміхом князь Богданко.— Не кажи гоп, поки не перескочиш. Поживемо — побачимо.
— Добре! Поживемо — побачимо,— заговорив Покотило.
Весело пройшли Різдвяні свята, хоч надворі така стужа була, такі морози, що й старі діди-заиорожці не затямили. Вже ось-ось і Новий рік. А Новий рік на Січі, відколи Січ стала над Дніпром, велике свято! Бо ж тоді скликалася запорізька рада, що на ній всякий курінь обирав собі на весь рік отамана й кухаря. Потім усі курені разом обирали кошового отамана та всю кошову старшину. На цій новорічній раді ділили й запорізькі вольності: землі й річки до вжитку кожному з тридцяти восьми куренів.
Тому велике було свято на Запоріжжі — Новий рік.
Вже заздалегідь приготовлялися запорожці до Нового року, намічали людей на нову січову старшину. Не раз із-за цього доходило до сварів, а то й до бійок. Сливе кожний курінь мав свого кандидата на кошового й у гуртових сходинах, найбільше в шинках Гасан-Баші, стояв за ним та погрожував противникам, що силою змусить їх вибрати того кандидата.
Ведмедівський курінь, що в ньому князь Богданко був курінним, конче хотів, щоб кошовим став їх теперішній курінний. Та сам князь Богданко не хотів ніяк цієї почесті.
— Ні, товариство, що не кажіть, я не здатний на кошового, я до шаблі. В бою проводити запорізьким лицарством — то так, але в коші буйними головами — то вже ніяк. Скажіть мені, чим Сокольський лихий? ,
— Не лихий він нічим, гарний із нього кошоЬий, та бачиш, воно так, що мітла замітає добре, поки нова, а як стане драпакою, то вже ні до чого. А ми не хочемо, щоб наш Сокольський та драпакою став, хай спочине. А через рік, може, знову виберемо його на кошового,— каже Охрім Гук,
— Добре, добре каже Гук,— загув увесь Ведмедівський курінь. Задумався князь Богданко, а по хвилі каже:
— А от що, товариство! Коли хочете щадити Сокольського, то, на мою думку, на його місце буде Данило Павлюк, курінний Канівського куреня.
— А справді,— згодився весь курінь,— канівці хвалять собі його, кажуть, що гарно веде курінні справи.
— Коли гарно веде курінні справи, то й кошові поведе гарно,— каже князь Богданко,— я його добре знаю, він розумна голова, не в тім'я битий.
— То ходімо до канівців, поспитаємо, кого вони мають на приміті. Ведмедівський курінь гуртом повалив під Канівський курінь. Чу-
дуються канівці, чого це ведмедівці сунуть під їх курінь.
— А чого ви до нас,— кричать канівці ведмедівцям вже здалека,— чи битися, чи миритися?
— Наразі ні одне, ні друге. Маємо до вас справу. А що з цього вийде, то побачимо, чи нам битися, чи миритися,— відказує князь Богданко за свій курінь.
— А яка ж це справа? — питає курінний Павлюк за свій курінь.
— А хочемо спитати вас, кого ви намітили на кошового? — каже князь Богданко.
— Ми ще нікого, а ви намітили вже? — питають канівці.
— Еге ж, намітили,— відказують ведмедівці.
— Кого ж, кого? — питають канівці.
— Таки вашого курінного,— каже князь Богданко. А курінний Павлюк уже й шугнув у курінь. Сподобалося це канівцям, що ведмедівці за їх курінним.
— Коли ви за Павлюком, то ми тим радше,— відповідають. А князь Богданко:
— Та нас із обох куренів замало, щоб він вийшов кошовим. Треба старатися перетягнути на наш бік інші курені.
— Гаразд, кинемося разом із вами між товариство та через два дні всі курені підуть за Павлюком,— каже Онисим Черевик, кашовар Ведмедівського куреня.
— Так воно, тільки не гаймо часу й уже сьогодні берімося за діло,— каже князь Богданко.
— Ану, всі жужмом до Гасан-Баші, там застанемо козацтво з усіх куренів,— закликали ведмедівці.
— На Гасан-Башу, на Гасан-Башу,— гукали канівці. Всі подалися до Гасан-Баші.
А там справді гамірно, хоч зима.
Розбрелися обидва курені по шинках гуртами.
— Добре дбайте, щоб по-нашому вийшло, хай із Новим роком ніхто інший, а Павлюк у нас кошовим буде,— каже князь Богданко. І подався з Покотилом у шинок Кривого Опанаса, що стояв посередині Гасан-Баші. Тут мали приходити й поодинокі гуртки та звідомляти князя Богданка, чи добре йде справа, кого ще інші курені висувають на кошового.
— Шкода мені Сокольського,— каже князь Богданко Покотило-ві,— добрий із нього кошовий, але, може, справді, хай один рік собі спочине.
Певно, що так! Павлюк добрим кошовим буде,— каже Покотило.— Я певний, що він теж твоєї ради все послухає, як і Сокольський. . .
— Дай Боже, бо мені тепер треба кошового, щоб пішов мені на руку, щоб не противний був походові на бусурман.