/ І відразу на душі в неї стало так важко, сумом навіяло чоло. Замітили це обидві невільниці та кажуть:
— Княгине-пані, ви знову посумніли! Годі сумувати! Може, воно й не все правда, що бусурмани говорять. А хоч би й так, то нема ради, війна війною, на війні в чаду крові людина дичіє!
— Правду кажеш, Катрусе, й не раз, може, отаман і був не винен, бо не у силі спинити розгону здичавіння. Але все-таки йому приписують всю вину, бо він отаман.
Іншим разом прибігла Катерина весела, як ніколи:
— Княгйне-пані! Великий сум між невірними. Отаман Богданко зайшов дорогу татарам, що вертали з походу на нашу Волинь, і всіх їх вибив до ноги! Кажуть, ні одна жива душа бусурманська не вийшла — всі попадали під козацькими шаблями.
— А не чула ти, де гуляє тепер отаман Богданко?
— Кажуть, несподівано, мов той дух, появляється на Криму то тут, то там, не дає спокою татарві.
— Ах, коби якось довідався, що я тут,— закликала княгиня Оленка, та по хвилі наче отямилася: — Та що це я! А може, це зовсім інший Богданко, зовсім чужий мені лицар.
— Як би не було, княгине, він гідний, щоб ми всі з дякою згадували його. А коли б тут появився, то чи це ваш чоловік, чи ні,— старався б визволити нас, бо для запорожця кожен рідний, хто з України.
— Твоя правда, Катрусе, а все-таки я бажала б, дуже бажала б, щоб цей лицар був ніхто інший, тільки мій милий, мій коханий Богданко...— говорила княгиня.
І потонул^ в мріях:
Він, її Богданко, з великими козацькими відділами облягає Аслан-Кермень, б'є з гармат, проломлює дужі мури, козацтво вдирається всередину города, вривається в гарем і пориває її. А що потурнак Пшерембський?! Він у страху благає пощади в її Богданка. Богданко не вбиває його, а в'яже й бере з собою на Січ, щоб там покарати зрадника, потурнака... _ Так мріє вона, так малює їй уява невідому буду чину...
Аж тут отворилися двері, й перед її очима стає дійсність, теперішність — Пшерембський. х
Увійшов з якоюсь дивною усмішкою:
— Здорові були, княгине, як вам живеться. Вдоволені, що я так довго не докучав вам своїм видом?
Княгиня Оленка сиділа непорушно й ні словечком не обзивалася. А Пшерембський говорив далі: ,т
— Не докучав я тобі, княгине, своєю особою, щоб показати тобі, що з любові до тебе готовий я на найбільшу жертву. Дуже, дуже тужив я за твоїм видом, милостива княгине, стримував себе. Я говорив собі: "Хай заспокоїться, бідна, хай пізнає, що я їй щирий друг, що добра їй бажаю. Я ждатиму нагоди, коли вона сама пізнає, що я тільки для неї хочу жити!"
— Не хочу я, не бажаю, щоб ти посвячував своє цінне життя для мене,— відповіла княгиня Оленка з відтінком погорди й наруги в голосі,— не хочу!
А він говорив далі:
— Я й сьогодні був би не показувався ясній княгині на очі, однак змушений. Я прийшов принести тобі радісну вістку, що твій, князь Богданко на чолі чималого відділу запорожців напав на Крим і страшно, жорстоко знищив його, вигубив населення.
Не стрималась княгиня Оленка, закричала радісним голосом:
— Так, це таки він, цей отаман Богданко — він, мій чоловік, він, мій милий!
Потурнак вп'ялив" у неї очі та каже повагом:
— Так, це він! Зруйнував Крим, нагарбав багато здобичі й гарних татарок у полон набрав та вернув на Січ. Про тебе, видно, забув, бо не пробував навіть підійти під Аслан-Кермень.
Княгиня скрикнула:
— Ах! — а потім тихо, ледь чутно спитала:"— Вернув уже на Січ?
— Так, вернув,— відповів він,— бачиш, ти йому вірна, ти любиш його, а він, очевидно, й не думає про тебе. Нащо йому ти, коли він тепер на січових зимовиках може мати Бог зна скільки любок. Що не думає про тебе, це певне, бо коли б думав, не минув би Аслан-Кер-меня. Якби я був на його місці, то я гори перевернув би, щоб найти тебе, пані! А він? Може, й потужив трохи, а потім, певно, потішив себе українською приповідкою: "Цього цвіту по всьому світу" та чкурнув на Січ слави добувати. Жаль мені тебе, княгине, дуже жаль! Я довго вагався, чи повідомити тебе про побут на Криму твого Богдана. Признаюся тобі, я був певний, що він прийде під Аслан-Кермень, і приготувався до оборони. Та, бачиш, воно зовсім непотрібно було... Бувай здорова, княгине, не хочу в твому смутку й жалвэ дратувати тебе своєю, особою. Лишаю все часові, час найкращий лікар.
Сказав, поклонився, вийшов...
Тільки він вийшов, а вона впала на диван і голосно, голосно заридала:
— Забув мене, забув, покинув, вирікся мій Богдан! Другу знайшов собі!
Аж тряслася вся від спазматичного плачу. Прибігли невільниці до неї:
— Княгине-пані! Щ6 з вами, що вам? Заспокійтеся, заспокій-теся,— просили.
А вона, нещасна, ридає, аж заходиться:
— Покинув,., забув,., відрікся... мене.
— Що вам, пані, що говорите? — заспокоювали її невільниці.— Хто покинув?
— Хто? ї ви ще питаєте?! Хто покинув? Він, мій Богдан, покинув мене, забув! Ох, я нещасна, тисячу разів нещасливіша від вас,— лебеділа вона й била головою до землі та рвала собі волосся.— Нещасна, нещасна! Боже милосердний, навіщо держиш мене на цьому світі!
Дівчата її потішали: (
— Пані, пані! Княгиненько наша, заспокійтеся! Що це ви? Відкіля ви знаєте, що покинув?
— Покинув, покинув, пішов із Криму, навіть не шукав, не питав з<а мною!
— Пішов із Криму? Відкіля ви,.пані, це знаєте? Цей ваш кат, потур-нак сказав вам?
— Так, він сказав! ПрийшЬв сповістити мене, натішитися моїм болем. Я й не йняла б віри, але бачу, що його правда, бо появився б був тут, коли б думав визволити мене...
— Княгине-пані, а як не знав, що ви тут?
— Ну, так! Цього міг не знати, але ж повинен був не кидати Криму, поки не довідається. Ні, ні! Це вже певне, він забув мене, відрікся! Може, й іншу найшов собі...
— Якби найшов іншу, то чого йшов би на Січ? — каже Катерина.
— Цього я не знаю! Мабуть, жадоба лицарської слави загнала його туди. Та як би не було, одно певне — він забув мене, кинув мене...
Л знову упала на диван із голосним риданням. Ніяк не могли заспокоїти її.
Під вечір дістала княгиня сильну гарячку, роздягли її, поклали в постіль.
Вона стала марити, зривалася з постелі й кликала:
— Богдане, Богданочку, ти не любиш уже мене, покинув, забув! А я тобі вірна, вірна, терпіла муки, знущання терпіла! Ти погордив мною, зламав присягу, що вірний будеш мені аж до смерті...