— Та ми ж не татари,— казав на це Петро,— я розумію битву з оружним татарином. У нього оружжя й у мене оружжя! Але безсилих, безоружних убивати, це не по-християнськи!
А козаки йому:
— Як у степу гадюку з гадинятами побачиш, тільки гадюку вбиваєш, а гадинят лишаєш!?
— Ні,— каже на це Петро,— але це ж не гадинята, а люди. /
. — Так, люди, але з цих татарчат виростуть татари, що не милуватимуть нас, не щадитимуть нашої країни, виростуть татарські матері, що нових _ грабіжників і мучителів нашої землі дадуть,— говорили козаки.
— Ну й що ж! І в нас виростуть оборонці рідної землі! Боронитися перед татарами треба, але не знущатися над їх безборонними жінками й дітьми.
— Е, не буде з тебе, Петре, козака! — кажуть йому запорожці.
— Бачу я й сам, що такий козак із мене не буде. За народ, за землю рідну, за віру християнську готовий я ставати до бою, але вбивати безборонних — ніколи! Я вбив безборонну людину із засідки, але нехотячи, й то тепер совість не дає мені спокою.
А козацтво сміється:
— Вертай на гречкосія,— кажуть йому.
— Бачу, що треба буде,— відповів Петро спокійно.
Сміялося козацтво з м'якого Петра й прізвисько причепило "М'якенький".
Сміялося ч козацтво й не давало пощади татарам. І гинули від козацьких шаблюк, ножів і списів козацьких старці й молодиці, дівчата й діти невинні. Горіли татарські аули, попеліло татарське добро. Червоніло небо, нісся плач татар, татарок і татарчат, неслися прокльони і молитви їх до неба, до Аллаха!
Озвіріло козацтво! Як де побачило катованих християн невільників, калічених, осліплених, кидалося на татар.
— Помста, помста! — кричали козаки.
— Помста, помста! — кричав отаман Богданко.
Не прикладав тільки до цього всього рук Петро М'якенький, шабля його спочивала. Ходив сумний, понурий.
А отаман Богданко послав на Січ до кошового отамана гінців:
— Присилайте ще тисячу кінного козацтва, я йду на Крим, а на це війська в мене мало.
Не гаявся кошовий отаман, вислав полк кінного козацтва під проводом Богдана Микошинського.
Зрадів отаман похідний Богданко Ружинський:
— Тепер ударимо на саме гніздо шершнів, на Крим, на сам Бахчисарай!
— На Крим, на Крим! — понісся наказ.
І здригнувся Крим. Жахом наповняло кримчаків уже саме ймення отамана Богданка Ружинського. Стривожився Бахчисарай.
Татарський хан мерщій послав гінців за татарами на Поділля:
— Вертайте! Козаки-ушкали в Криму! Палять, руйнують, убивають! Вертайте боронити землі рідної, вертайте боронити батьків, жінок і дітей наших!
Не гаялися татари, що гуляли,, ясир набирали на Поділлі багатому та й здобич всіляку. Не гаялися!
Гнали татарські коні, що вихор. Татарські мажі з добром усяким позаду зостали, хоч і вони поспішали. Нещасливі були бранці, що їх татари чимало вже нав'язали. Мусили бігти за кіньми. Працювали татарські нагаї на їх хребтах змучених, мліли ноги від бігу, об каміння до крові оббивалися. Щораз більше бранців не витримувало, падало з безсилля, з виснаження. Татари відтинали їх від здорових іще бранців та добивали. І гнали далі, тіла добитих бранців гайворонню чорному та вовкам-сіроманцям залишали. Не йшли звичайним татарським шляхом, а найкоротшим — проміж Дністром і. Богом на Очаків. Минули Очаків, перейшли Бог і Дніпро, до Прогноїв доходять. Безпечні, уже в Криму.
— Ну, тут ми завдамо чосу ушкалам-козакам! — думають.
Аж тут із усіх боків козацькі списи, тисячі їх! Не злякались татари! Сміливо виступили до бою!
— Аллах, Аллах! — кричать.
А запорожці з трьох боків пруть на них.
— Слава Богу, слава Богу! — кличуть.
Не даються татари, кидаються на козаків. Та козаки наїжаченими списами пруть їх і пруть наперед себе, до Прогноївських озер припирають.
Татарам з усіх боків лихо, горе! Тут запорізькі списи, а там болота й озера. Бороняться татари, завзято бороняться, та нема їм рятунку! Не дає пощади ні козацький спис, ні шабля козацька, а кому вдасться минути їх, не минути йому боліт Прогноївських. Багато татар застрягло на довгих запорізьких списах, багато впало під гострими шаблями козацькими, чимало проковтнули їх болота та озера Прогно-ївські.
І знов багато бранців руки до Всевишнього здіймало в благородній молитві й козакам дякувало за визвіл із ярма татарського, з незавидної долі, що чекала їх у чужині між бусурманами.
А Петро М'якенький між бранцями ввихається та питає, чи нема між ними людей із Ценева.
— Нема. Не дійшли татари аж туди. Від Кам'янця завернули.
— Бачиш,— кажуть йому запорожці,— бачиш, М'якенький, почула татарва про наше гуляння та й завернула. А не минула б твого Ценева. А, певно, ніхто з них не змилосердився б над ценівчанами, так як ти над татарами.
— Дайте Петрові спокій,— обізвався старий козак,— він сьогодні бився, як справжній запорожець, по-лицарськи.
—. Так,— сказав Петро,— я сьогодні бився, бо мав проти себе оружних татар, бо йшов спис на спис, шабля на шаблю. І визволити бажав я невільників, і відімстити кривди заподіяні землякам моїм.
— Чудний ти,— говорили запорожці та здвигали раменами.
Ще повний тиждень гуляли запорожці в Криму — криваво мстили-ся на татарах за християнські кривди. Червоніло небо на Криму ясними ночами, чорніли вдень згарища, трупи татарські на згарищах...
Тремтіли з жаху й тривоги ті, що при життю ще зостали, що не досяг їх козацький гнів. Тремтіли, бо не знали, чи ось-ось не наскочать на них джаври-ушкали та і їх не пощадять.
Гуляє запорізьке козацтво, та Петро знову не той, знову його шабля в піхві спочиває, знову понурий тягнеться за своїм відділом. Важкі думи на душу налітають!
— Боже,— думає він,— так тут гарно, така чарівна країна, а ми руйнуємо її, кров'ю сполікуємо, кров'ю невинних жінок і дітей, старців безпомічних! Ні, я не приложу до цього руки!
...Татарський аул у пишній зелені, а на боці від нього неначе хутір чималий...
Зраділи козаки:
— Здобича буде, погуляємо!
І кинулися насамперед на хутір. Поплівся за ними й Петро. Вдерлися козаки на хутір, ніхто не боронить їм. Беруть, що дасться взяти, пруться до хати, а в хаті двері зачинені, замкнені ізсередини.
Вивалюють двері. Під дужими козацькими руками двері скоро подалися, впали козаки, вдерлися всередину.