Не мали турки часу не тільки з гармат гримнути, але й за самопали схопити. Метушня на галері, розгардіяш, тривога...
А козацтво жужмом преться з голими шаблями в руках, з пістолями набитими за поясом.
Якось вдалося комендантові галери зібрати чималий відділ яничарів біля себе, й він кинувся на козацтво.
Почалася січа. Завзято б'ються яничари. Із окликом "Аллах!", мов ті льви, кидаються на козацьку лаву з кривими турецькими шаблюками. —
Пекельний крик ізчинився на галері.
— Січи, рубай клятих! Рубай бусурмана! Рубай поганців! — несуться козацькі заклики.
А яничари по-своєму галайкають, теж заохочують одні одних, відваги додають собі.
Та дарма! Не встояти їм проти такої сили козацтва. Чимало запо-рожських завзятців повалили додолу яничарські криві шаблюки, чимало червоної крові юнацької, козацької полилося на білу галеру, чимало душ християнських назавжди з тілом розсталося й перед престол Всевишнього на суд полинуло.
Але й яничарських голів чимало. додолу покотилося від ударів козацьких шаблюк, чимало крові турецької невірної з козацькою християнською змішалося, чимало душ яничарських перенеслося на вічну погибель.
Завзято бороняться яничари! Та дарма, не встояти їм проти козацької переваги!
Уже тільки невеличка жменька яничарів б'ється круг свого коменданта. Свідомі вже вони того, що всім їм прийдеться пропасти від шабель невірних джаврів. Та що ж, від долі не втечеш! Смерть кожному вірному мусульманові суджена. Одному в старих літах у постелі вигідній, а другому в січі завзятій! А згинути в бою з невірними джавра-ми й слава, й нагорода по смерті, так міркують собі. Тож не щадять, не жалкують свого життя яничари.
Не щадять свого життя й запорожці! Раз мати родила, раз і вмирати треба! А воно сором козакові в постелі вмирати. Смерть у завзятому бою — лицарська, чесна й славна смерть, та ще й за віру християнську, за визвіл братів-невільників із турецьких кайдан!
Завзята січа!
Не одна там голова покотилася.
Ось шабля отамана Богдана Ружинського схрестилася з кривою шаблюкою вождя яничарів. А біля отамана б'ється його побратим Покотила.
Дужий та кріпкий баща яничарів вміло шаблюкою орудує, але й отаман запорожців зручно відбиває' всі його удари. Дзенькотять мечі, блискавками вилискуються, іскрами сиплють.
Ось шабля баші замахнулася над самою головою князя Ружинського, ще мить, і розсіче її. Та в цій хвилині Покотило з усієї сили вдарив своєю шаблею, щоб відбити удар баші, не дати побратимові пропасти. Рубнув, і відскочила башина рука, враз із шаблюкою по лікоть відтята, на долівку із дзенькотом упала. А рівночас князь Богданко вдарив башу шаблек) в самі груди й, мов дуб розрубаний, повалився велетень-баша додолу...
Небагато вже мали роботи запорожці з рештою яничарів. Бо до останнього яничара, ні один із них не відложив меча, не піддався, рубав і сік на всі боки, щоб лицарською смертю згинути.
А як останній яничар упав, дав наказ отаман запорожців:
— На спід галери! Бранців-галерників розковувати, визволяти! І повалило козацтво на спід галери. Галера була чимала. П'ятдесят
веслярських лав, а до кожної лави по п'ять веслярів-невільників важкими ланцюгами прикованих.
— Волю несемо вам, нещасні невільники-галерники! — закликав князь Богданко, тільки появився на споді галери.
Гей, як зраділи бідні невільники, як заметушилися!
— Воля, воля! — лунало навкруги.
Запорожці кинулися розковувати невільників. Наставник над галерниками трясся, мов лист, пощади в запорожців благаючи. А князь Богданко каже:
— Твоє життя в руках отих визволених невільників! Як вони помилують тебе, то жити будеш, а як ні, пропало твоє життя.
— Я, я... прийму християнську віру, я буду християнином...— лепетав у смертельному жаху наставник.
— Брати! — звернувся князь Богданко до визволених веслярів-невільників,— судіть його, жити йому чи погибати!
Виступив один із веслярів та й каже:
— Він потурнак! Для лакімства нещасного вирікся віри своєї християнської. Із усіх найлютіше знущався над християнськими каторжниками. Не мав милосердя нікому, не давав пощади нікому. Хоч не один каторжник падав знесилений, він нагаєм із таволги добував із нього останки зусиль і змушував до праці. У справжніх турків-наставників було милосердя, а в нього не було. Він хижий звірюка! Не мав він милосердя, нема і йому милосердя! Смерть потурнакові-катюзі! ; — _
— Смерть, смерть потурнакові-катюзі! — кричали веслярі.— Смерть, смерть!
— Суд виданий,— сказав князь Богданко,— та не гинути йому ні ; від кулі, ні від шаблі козацької! Не варта ти такої смерті! Зв'яжіть
його кріпко мотуззям, прив'яжіть тягар який та в море киньте, рибам на поталу!
Метнулися невільники в'язати потурнака, а він руки простягає та благає пощади. Та дарма, роз'ярені невільники не слухають його благань, в'яжуть кріпко мотуззям та важку, залізну кулю в ногах йому прикріплюють.
— Підеш, потурначе, на сам спід моря рибам-людоїдам на снідання,— приговорюють.
І підняла його яка двадцятка рук угору та й жбурнула в море.
Інших наглядачів і їх помічників помилували, вони згодилися прийняти Христову віру. Та були й такі між ними, що не хотіли вирікатися своєї віри. З шаблюкою кидався не один із них на невільників і запорожців і кричав:
— Прокляті джаври! Я згину, але ще багато вас пішлю на сам спід пекла на погибель!
І гинув на козацьких шаблях.
Якась мимовільна пошана будилася в серцях завзятих запорожців до них, до цих завзятих противників, що воліли смерть, як зраду своїй вірі за дарування життя.
А тим часом інші запорожці забирають із галери все вартісне: золото, срібло, дорогоцінності, стріливо, оружжя, мечі й гармати й виносять на чайки.
І зголошують отаманові:
— Батьку отамане! Вже все вартісне з галери перенесене на чайки!
— Ну, тепер пересідаймо на чайки. На кожну чайку беріть ще по двох, по трьох визволених невільників. А галеру затопити!
— Шкода,— каже Шах,— гарна будова! Могла б нам придатися!
— Ні,— каже отаман Богданко,— нам не вигідно буде возитися з нею. Ще ж треба нам погуляти на побережжі. Там ждуть невільники виззолу. А галера спинювала б наш рух.
За хвилину всі були на чайках. А галеру затопили. Як біла птаха, перехилилася вона на бік і пірнула під воду. Вода захвилювала, зашуміла й вигладилася поволі.