— Вона не йме віри мені.4
— То підішли когось із її земляків, щоб сказав їй це.
— Знаєш, Ібрагіме, твоя рада добра! Я спробую.
Пізно в ніч пили ще оба та курили, а там і позасинали так на диванах...
Княгиня Оленка спала твердо, як ніколи, й була б спала ще довго, та нараз почула крик старої туркені:
— Гей, уставай! Годі вилежуватися! Скінчилися твої добрі часи! Не хотіла ти бути панею в баші, будеш невільницею. Вставай! — кричала й копала її.
Княгиня Оленка зірвалася й стала протирати очі.
— Вставай, вставай до роботи! Княгиня підвелася.
— До жорен підеш, ячмінь молоти на хліб для невільників. Слухняно подалася вона в підсіння, де стояли жорна. Там уже
було дві старі невільниці. Біля них був дозорець із нагаєм.
— Ось тобі нова невільниця до жорен. На наказ баші маєш із нею якнайгостріше поводитися,— сказала до дозорця.
— Буде по його волі,— відповів дозорець. А як стара відійшла, сказав до нової невільниці: #
— Що це за диво! Ще ніколи не мав я тут такої молодої та гарної невільниці. Мабуть, ти дуже провинилася, що тебе аж така кара стрінула.
Княгиня— Оленка не відповіла йому нічого.
— Ах, ти не розумієш мене! Ти, певно, слов'янка,— й повторив ще раз ламаною слов'янською мовою: — Ти, певно, дуже провинилася, коли аж так тебе покарали.
Та княгиня замість відповіді на питання, сказала по-турецьки:
— Пристав мене до роботи, це твоя справа!
— А так?! — сказав дозорець.— Добре, добре! Ти горда, бачу! Ось ставай біля цих жорен та й мели!
Жорна були ще старосвітські. Каміння оберталося так, що в ямку на краю каменя вкладалося дрючок і так вправлялось в рух жорна..
Стала обертати жорна. Важко йшло їй! Хоч сон і покріпив її трохи, та боліло ще тіло від вчорашніх побоїв і чула в тілі знесилля, та й непривична була до такої роботи. Але вона з затисненими зубами взялася до роботи. Думи не давали їй спокою:
"Що мені діяти, що робити зі собою? Втікати? Про втечу нема що й думати! Ніяк неможливо! Хіба смерть собі заподіяти! Душу запропастити! Боже, прости Мені, що я подумала таке! Прости, Всевишній, що я аж так зневірилася. Ні, я вірю, Господи, що ти не опустиш мене! Я все перетерплю! Я певна, що він, мій Богданко, не забув мене! Він, сокіл мій ясний, певно, прилине з лицарством і визволить мене з рук нелюба потурнака. Я не трачу віри...>
І завзято обертала жорна. Аж дозорець, що приглядався її роботі, чудувався в дусі:
— Де то в такій ніжній жінці стільки сили береться? Аж тут знову прийшла стара.
— На наказ баші беру її назад! — сказала до дозорця.
— Я знав, що вона тут довго не буде. Вона загарна до жорен. Стара нічого не відповіла йому, тільки забрала княгиню й повела
назад у гарем:
, — Задобрий баша для тебе, джаврко! Знов велів тебе переодягти в гарний одяг та відвести до твоєї кімнати в гаремі. А ти, невдячна, все ще опираєшся йому.
І переодягла її, відвела її в давню кімнату. Там уже чекали на неї обидві невільниці, Катерина й Оксана.
Сумно гляділи Катерина й Оксана на княгиню Оленку, як відійшла туркеня. В очах їх виднів жаль і співчуття. Губи наче хотіли щось промовити, та, мабуть, думка не вміла дібрати слів таких, щоб не вразили нещасної княгині. І обидві мовчали.
Аж першою обізвалася княгиня Оленка:
— Чого ви так поніміли обидві? Говоріть що-небудь, оповідайте, що чули, що сталося, як мене тут не було?
Тодічобізвалась Оксана:
— Нового нічого не сталося. Тільки є чутка весела для нас, неволь-ниць.
— Весела? Яка ж? — зчудувалася княгиня.
— А така,— говорила далі Оксана,— що вся Туреччина в тривозі. Я чула, як євнух Алі говорив із вартовим Мехметом, Мехмет оповідав євнухові, що запорізькі козаки знову гуляють по Чорному морі. І кажуть, велика сила чайок, мабуть, чи не з п'ятсот. А проводить ними "якийсь дуже хоробрий та славний лицар отаман Богданко. Скрізь по прибережних містах над Чорним морем велика тривога. Султанські галери рушили проти козаків. Та самі турки кажуть, що во ни не в силі нічого зробити козакам. "Знищити козацькі чайки так само важко, як зловити ластівку на лету!" — говорив Мехмет.
Княгиня скрикнула:
— Богданко називається отаман?!
— Так назвав його Мехмет!
— Боже, Боже! Може,'це він, може, це мій Богданко? — заголосила княгиня.— Чомусь мені так здається, що, це ніхто інший, тільки він!
— Можливе, дуже можливе! — говорила рада Оксана, що княгиня оживилася.— Ви ж, ясна княгине, оповідали нам, що ваш князь був на Січі ще парубком, то можливе, що він тепер вернув на Січ, щоб при помочі січовиків вас вирвати з неволі.
— Не тільки можливе, я певна цього, щораз певніша. Він, мій Богданко — отаманом запорожців. Він іде визволити мене. І визволить і мене, і вас зі мною. Ну, тіштеся, радійте разом зі мною,— й узяла їх за руки та бігала з ними по кімнаті, мов дитина радіючи.
— Будемо вільні, вільні будемо! — викрикала. —
Оксана, Катерина й собі раділи з княгинею, бігали, сміялися. Вони, правда, не дуже йняли віри, що козакам удасться визволити княгиню й їх. І скільки вже разів мали вони цю надію! Кожна чутка про появу козаків на турецьких берегах будила її.в них. І все дарма. Як визволяють, то визволяють тих невільників, що працюють не в кріпостях. Та такої твердині, як Аслан-Кермень, не здобути козакам! Закріпкі мури тут, забагато великих гармат.
Вони знали це, та не хотіли відбирати надії княгині. Хай тішиться. Однак поволі ця радість княгині перейшла й на них. Як княгиня, так і вони обидві, стали веселіші й жвавіші. Весело та щиро сміялися, гуторили, бігали — наче забули своє горе.
Так воно в житті йде: тут горювання, плач, а тут відразу вже й сміх, веселощі. В найважчому горі малесенька іскорка надії, і уже нова сила прибуває, радощі барвистими квітками цвітуть. Десь усе горе й смутки всі тікають далеко-далеко...
Всі ми бігали, веселилися, а потім княгиня знову:
— Нумо, пісень співаймо, але веселих-веселих! Зачинай, Оксано! І дзвеніли в гаремі веселі пісні одна за одною, аж євнухи та інша
прислуга чудувалися, й раз у раз відхилялася важка заслона, чиясь голова показувалася з-за неї.
— Чого їм так весело? — дивується вся прислуга.— Вчора збили оту горду княгиню до крові, а сьогодні вона, мов нічого не було?