— Та й справді дошкульніші в цих комарів жала, як татарські стріли,— замітив інший теж із сміхом.
— На те козак і на світ родився, щоб із усім лихом воював та бився: чи то з бусурманом турком, татарином, чи з лютою негодою, чи з буйним вітром, чи з комарами, з усім треба йому боротися,— каже Покотило.
— Ну, що ж, боротьба — козацьке жниво,— додав інший.
І взялися будувати намети. Покотило будує намет для себе і для побратима Богданка Ружинського.
Вибрав п'ятнадцять виластих гілляк, обтесав їх та повстромлював у землю. На вили понакладав по п'ять поперечок поздовж і п'ять поперек та поприв'язував їх бичівками. На це все накинув чимале товсте та густе полотно, так що воно не тільки накрило верх, та боки, але й на землю спускалося на стопу.
Милувався Покотило своєю роботою.
— Ну, тут уже будемо з тобою, Богданку, безпечні перед комарами,— сказав Покотило, коли скінчив будувати намет,— готова наща палата.
Незабаром було більше таких наметів готових. Та не в кожного запорожця було полотно, що ним міг накрити намет. Більшість молодших козаків мусила обганятися димом багаття від комашні.
Вже й тепер стали козаки розводити багаття. Поки що не проти комарів, а щоб полуденок зварити.
Пригрівають пшоняну кашу. Варять юшку з сушеної риби. А інші саламаху вживають. Десь хтось і якусь звірину вже вполював та, оббілувавши, припікає на жарі.
Варять і їдять, що хто хоче й як хто хоче.
А похідний отаман звідунів посилає, щоб розглянулися, чи велика сила турків у гирлі Дніпровому. Пішло їх п'ятьох.
Сидить отаман Богданко в своєму наметі сам один, Покотила понесло кудись на лови.
Сидить отаман Богданко, люльку курить та й думу думає. І дивне диво, не про похід теперішній, не про лицарську славу! Линуть його думки в незнане йому житло ворога його лютого, потурнака Пшеремб-ського. Виразно рисується перед його очима викривлене лице потурнака з нагайкою в руці. А перед ним навколішках вона, його Оленочка, дружинонька кохана. Простягнула білі руки й наче проситься в нього, в потурнака проклятого. А личенько в неї бідненької таке бліде, таке блідесеньке, а її глибокі, як безодня, чорні очі повнісінькі сліз...
І здається йому, що чує голос її, благання жалісливе: "Пусти мене, пусти мене додому, до милого дружини, до Богданка мого, а ні, то вбий мене, пробий моє серце! Не муч, не катуй серця мого, душі моєї нещасної!" І бачить він лють у очах потурнака, і чує виразно, як сичить він крізь стиснені зуби змією: "Таки не можеш забути його — клятого ворога мого!" — й підносить руку з нагайкою, й б'є її по.білих раменах, по плечах.
— Ух, клятий! — зривається з криком князь Богданко. Та в цій хвилі отямився. Що це, привид?! Він же ж між своїми козаками. У наметі повнісінько диму з люльки. Це тютюн наробив, що так його думи взяли, аж привиди наслали на нього. А може, може, справді вона його кличе, Оленочка його?..
Зірвався, сховав люльку за халяву та й вийшов з намету.
Козацтво по обіді спочивало. Гуртами сидять та розмовляють. Дехто жартами забавляє товариство, в іншому гурті козак бандурист на бандурі стиха побренькує та підспівує думу про неволю бусурманську:
"У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки піднімали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А з низу буйний вітер!
Хоча й би чи~не встала на Чорному морі
бистрая хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорів з .турецької
каторги.
Та вже ся нам турецько-бусурманська каторга
надоїла,
Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке, молодецьке Коло жовтої кості пошмагляло. Баша турецький, бусурманський, Недовірок християнський, 1 По ринку він походжає,
Він сам добре теє зачуває, На слуги свої, на турки-яничари зі зла гукає:
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини й червоної таволги набирайте, Бідного невільника по тричі в однім місці
затинайте",
— співав бандурист.
— Пшерембський! —: подумав князь Богданко.— Ой, багато їх, оцих потурнаків, покинувши віру християнську для лакомства нещасного, знущається ще лютіше над бідним невольником, як родовиті турки! Ой, багато й ти, Україно, дала таких потурнаків і інших зрадників, і тому ти така нещасна, тому ти здобич чужинцям, а горе рідним дітям...
Обійшов похідний отаман увесь табір, зустрівся з сотником Шахом і вже з ним ходив та розмовляв. І розмова розвіяла його тугу й біль.
Тим часом вернули звідуни. Принесли радісну вістку: "Турецькі галери відплили з Дніпрового гирла на широке море". Зрадів князь Богданко:
— Значиться, турки не бачили нас і не сподіються нападу,— сказав, наче віджив.— Господь сприяє нашому походові, дамося взнаки клятим бусурманам, визволимо чимало невольника з неволі.
А в душі думав:
"Ех, коби Бог милосердний допоміг мені найти домівку Пше-рембського, визволив би я й мою Оленочку".
Стало вечоріти. Вернув і Покотило з ловів, оленя вполював. Із другим запорожцем притягнув його. Буде смачна печеня на вечерю.
Стало вечоріти. Темніло.
— Ніч буде темна, як у мазі,— каже Покотило,— вона мати козацька, сприяє нам.
Козацтво розводило багаття, щоб обганятися від комарів, що вже густими роями налітали, та щоб вечерю варити.
Покотило заходився біля свого оленя. Оббілував його, шкуру й роги сховав, а м'ясо попаював на частини й одну сам забрався пекти з Богданковим джурою, а решту дав іншим козакам:
— їжте на здоров'я! Аж стало зовсім темно.
— Рушаємо в дорогу! — дав наказ Богданко.— Витягти чайки з комишів на воду!
Метнулося козацтво, стало намети звивати, багаття гасити. Дужі козацькі руки схопили за береги чайок та витягали їх з очеретів до Дніпра.
Тихо, спокійно, вправно йшла робота. Поволі посувалися чайки до Дніпра. Заблисло Дніпрове плесо в темряві. Козацтво завзятіше наперло на чайки, й уже чайки над берегом, уже спускають їх на воду.
Спустили.
Козацтво повсідало в чайки, керманичі до керми, веслярі до весел узялися. Тихо посувалися чайки по воді, тільки легенький удар весел і хлюпіт води було чути.
Пливуть чайки густо, одна попри одну, попереду отаманська чайка.
— Оружжя напоготові держи! — несеться наказ похідного отамана, переданий від чайки до чайки.