Літо на Десні

Сторінка 9 з 9

Вінграновський Микола

З лугу, з туману, підійшов розпутаний Валентин, задер голову і став дивитися на нас, на копичку. Де він був, де ходив, де дибала його душа,— Валентин прийшов у тумані ввесь і дихав туманом, туманом сивіла кожна його волосинка,— Валентин стояв над чоботом "на попа" за возом.

— Чуєте, Олексійовичу, як дзюрчить? Рівненько і прямо в чобіт. Інтересно, надзюрчить повен чи тільки до половини?

Валентин надзюрив чобіт по вінця і коли перестав, Семен Семенович сказав:

— А при мені він стільки води не пив зроду. Що то у нього новий хазяїн! А старому хозяїнові можна і в чобіт. Отак усе...

...Ми підпливали до Києва. Помітивши нас, Київ задзвонив у всі свої золоті дзвони. Причалили. "Приходь до мене у печеру" зняла тільняшку, прикрила нею сонного малого і сказала:

— Дякую, що підвезли. Дякую за увагу,— і з якогось сильного, великого розгону відштовхнулася від мене своїми темними віддутими ожиновими губами.

1983