Хто такий Микола Білкун?
Микола Білкун — студент Вінницького медінституту.
І це добре, що він студент, і не страшно, що медінституту, бо, як ми знаємо, був колись студент медик Антоша Чехонте, який потім зробився гордістю не тільки великої російської літератури, а літератури світової… Водночас А. П. Чехов був прекрасним лікарем…
Отже, і ми, старші Білкунові колеги, категорично вимагаємо від Миколи Білкуна бути талановитим лікарем.
Перший приїду до Білкуна і скажу:
— Став діагноза! Який у мене в серці шум, систолічний чи на аорті?
І як не вгадає… забракую оповідання в "Перці"!
* * *
Десяток оповідань у книжечці М. Білкуна "Старий друг". Про що пише молодий автор?
"Старий друг". Зустрічаються давні друзі. Після привітань і т. ін. один із них раптом:
— Від тебе, Федю, в мене секретів нема. Розумієш, Федю, розлучаюся я з Галиною…
Виявляється, що нова любов — молода, з тридцять другого року. І почалося:
— Тактак. Молодааа, двадцять три роки. У тридцять другому ми з тобою інститут закінчили.
І, наводячи різні життєві приклади, старий друг доводить свого дружка до розпачу:
"— Хай би, — сопе дружок, — він мене краще лаяв, умовляв не розлучатися з Галиною, а то ні, крає серце по кусочку і сіллю присипає…"
Оповідання "Голова за ґратами" і "Слухали — ухвалили" про невдах колгоспних керівників.
"Мусій Петрович", "Докопався", "Ревізори" — бичують підлабузників, наклепників, брехунів, нехлюїв.
"Стультус" — висміює молодого дурня, що з великого розуму розписав себе татуїровкою.
"Вогні під зорями" — дотепна пародія на наших горе-драматургів.
Всі Білкунові оповідання сюжетні, написані хорошою мозок) і посправжньому смішні.
Білкун добере знає дитячу психологію, — чудесні в нього речі для дітей ("Страшна помеха", "Дорогі гасла").
Білкун — спостережливий письменник, він уміє, дивитися навкруги себе і вміє побачити смішні явища.
* * *
Дуже приємно і дуже радісно відзначити, що "нашого полку прибуло".
Ну що ж? Доброї вам путі, дорогий товаришу Миколо!
Вище голову! — це для того, щоб ширший виднокруг був — життя спостерігати.
І… нижче носа! — це для того, щоб лісне задирася. Коли ніс угору — він, гемонський, обрій застує…
ВАСИЛЬ ЯРЕМЕНКО
(До шістдесятиліття з дня народження)
І
Коли хлопчаком Васько Яременко пас Лузиреву (а може, не Пузиреву, а Калитчину.) телицю за три карбованці на літо, він тоді ще не був народним артистом СРСР, він навіть і не мріяв ним бути.
Наскрізна, його дія (за, системою К. С. Станіславського) полягала тоді в тому, щоб та телиця, подрочившись, у шкоду не вскочила, бо як — бодай би, вона йому була здохла! — вскоче, а панський наглядач, не дай бог, як побачить та телицю займе — тітка Лузириха то нічого, що битимуть, а ще й з отих трьох карбованців, з отого "жалування", ще й карбованця вивернуть.
Вони, тітка Пузириха, дуже сердиті, вони і лаються, й б'ються, а як ткнуть миску кандьору на вечерю та кусень хліба, обов'язково прокажуть:
— І куди воно, отаке мале, їсть? Як за себе, дивись, кидає!
А як у Васька на оченята набіжать сльози, Дузириха заразу:
— Дивись, які, в трясці, тонкосльозі?! Сьорбай!
За тих часів Васько Яременко лицедійствував не дуже часто: хіба коли Пузириху перекривить та покаже товаришам пастушкам, як дядько Пузир черева чухають та богу моляться."
Воно потім, значно пізніше, пригодилося на театрі, бо ніхто, з артистів так не показував, як куркуль Чирва богу на сцені молиться, як робив, це один із провідних артистів театру ім. Заньковецької В. С. Яременко.
Пас куркульську телицю Васько Яременко в селі Рогинцях Роменського повіту на Полтавщині, де 1895 року він і народився в сім'ї селянина-бідаряі.
Вправи, з телицями, а інколи й з бичками тривали, аж доки Васькові стукнуло п'ятнадцять років.
Потім того вже пас кубанські корови в станиці Брюховецькій на Кубані.
На Кубані Васько бережися, й за книжку і складає іспити за шість класів середньої школи.
Перша імперіалістична війна. Солдат. Фронт. 19.Ш року демобілізувався, повернувсяі в Рогинщ на Роменщину. Аматорський гурток. Про молодого аматора вже чути у Ромнах, де в українській, трупі грає, славетна українська артистка Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська.
Того ж таки 1918 року запрошують Яременка у Ромни, де він знайомиться з Ганною. Петрівною.
Молодий, ставний Василь Яременко грає любовників.
Та хіба, ж. колинебудь, хтюнебудк так грав; Назара Стодолю, як у ті часи його, грав Василь. Яременко?
Та НІКОЛИ; в. СВІТІі
Та він було як стане, як тріпоне чубом (тоді було чим тріпонути!) та на сотника Хому як гляне, — так ув очах огонь, полум'я, блискавка; повні очі; і) шіву й презирства:
…(До. Хоми), Нехай; тебе, бог побїє, хр-р-ристопродаівець!!
А тоді до Гали… Ј вже. ачі повні< невимовного кохання} пекучого страждання;, варячого, благання:
…(До Гам). Галю! Серце моє! Промов мені хоч: одне слово! Ти не знала за кого? Скажи — не знала?
Так серед глядачів тільки. — шшш<шшІ:
А як в "Ой не ходи, Грицю…"!
Грицько (схопившись). Не мажу!. Марусе! Що; ти наробила?. Я і любив тебе…. ми. б. щаслив" були, а тепер а— смерть! (Падає й умирає)…
Умер L шчинирк! І не дихає!(Тоді ніжноніжш" починає в оркестрі перша скрипка. Марусин голос; у невимовній тузі тихо починає, колисаючи Гриця:
У неділю рано матуся тужила:
"Ой нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?"
"Ой мамо, мамо, жаль ваги не має,
Та нехай же Гриць той нас двох не кохає…"
Серед глядачів така тиша, така тиша… І раптом шморгання носами і прикладання хусточок до очей. Глядач плаче…
— Ага! За живе вхопило! — хочеться підскочити й кинути в розчулену залу.
Яке щастя радісні муки творчості!
Ну, вже ж ота Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська! І навіщо б ото я так:
— І чого ти, хлопче, їх на один копил шиєш?! І Назара, й Гриця?
Ну, як з ушата на тебе холодною водою! А як заграв Хлопова в "Ревізорі", Ганна Петрівна похвалила:
— З тебе, бачу, хлопче, таки люди будуть! Працюй! Велика українська артистка Г. П. Затиркевич-Карпинська вгадала: "з хлопця люди вийшли".
2
З 1922 року починається многотрудна, многоплідна й безперервна аж до цього часу робота в Українськім державнім драматичнім театрі ім. М. К. Заньковецької.