Літературні шаржі

Сторінка 3 з 7

Вишня Остап

"Любив я народ усім серцем. Голодний ходив од села до села, щоб поговорити… І ось тобі — вибатожили… Галю, голубко моя! Краще б я іспит був складав. Не зрозумів наш народ рівності, братерства!.. Галю далека! Чи чуєш ти скорботи душі моєї?"

Лежав Прокуда в хаті і вже сам з собою говорив.

Приходить незаможник Середа.

— Ну, як, — питає,— одійшли?

— Та вже трохи!

— Ходім у народ. Там уже трохи заспокоїлись.

— А не битимуть? — спитав Прокуда, згадавши скорботу душі своєї.

— Ні, не битимуть. Повеселішав уже люд трудящий.

— Ну, ходім!

І пішов Прокуда од села до села. І всі йому казали:

— Що, вже одужали? Добридень!

Навіть дідова Петрова кобила привітно майнула хвостом.

Здрастуйте, мовляв, вам, пожалуста, як багато не говоритимете.

А земля хихикала. З свого рідного сина хихикала.

Гр. Косинка

ОДНОКУТНИЙ БІЙ

Смеркало.

Смеркло.

Ніч…

Благословлялося на світ.

Розвиднялося.

Розвиднилось.

Ранок…

День.

Обіди.

Сонце, сонце, сонце, сонце… На небі хмариночки Такі білі, білі. Сніжинки — хмаринки…

— Цвіріньцвірінь! — горобець пролетів і полетів… Тихопобожно гудуть червоні дзвони, по церквах, шумить

дріт на телеграфнім стовпі, Ванько їде бруком, і зпід копит Ванькової кобили долітає до вуха:

— Ззуй! Бах! бах! бах! Улиця припала пилом.

Холка на кобилі припала пилом. Ванькове обличчя припало пилом.

* * *

Уже на дванадцяти сторінках малої вісімки ревуть гармати!

Горить село, як свічка.

А недалечко на горбках клекотить бій, гарячий, як огонь, бій, червоною крівцею вмитий… То б'ється селянська доля.

Старе, мале й немовлята вийшли на бій, боронити свої оселі від непроханого ворога…

Ось на баскій телиці летить Сенька'кулеметник і строчить…

Чуб йому, як хвіст у буланого коня, трубою. В очах залізо й криця, з рота в його піна. Піна його пилом припала…

— Дивись, Параско, які наші! А бій! А бій!

Ось уже її немовлята з колисок повискакували — пішли з ріжками в руках на золотого бога…

Пішли вже й з сокирами, з вилами, з ополониками. А бій реве! А бій реве!

Ось уже й баба Горпина з макітрою, а Катерина з ночвами — подались. Останній резерв.

Затремтіла гречка й упала, здригаючись… Впало навколішки жито й припало жовтим колоссям до потом политої зелені…

— Тратата!.. — залопотала Горпина макітрою смерті.

— Уррра! Слава! — крикнув з рову кулемет.

— Діти! Бий ногами, стріляй сосками!

А ворог муром налягає на селянські лави…

— З батареї б'ють!

— Катерино! Бий з ночов! Сіру куряву пронизали ночви…

— Ай!

Полум'я! Жовта змія пронизала дим!

— Цювууй! Цювуй! — кулі співають. Юшковці одходять… Куль немає!

— Хлопці! За волю, за долю, за кров — уперед! Щось невідоме ревнуло в грудях селянських, на обніжках помста промайнула… І пішли… і пішли… і пішли…

Сонце здивовано стало, постояло і пішло далі. Ворог хитнувсь…

— Слава! Слава! — покотилося ярками та долинами.

* * *

Баба Горпина йшла полем і співала:

І сьогодні горох, І учора горох.

І здавалося, що десь за долиною хтось невідомий з кулемета тільки:

— Торох! Торох!

Повіяв вітер, далі притих. Далі знов повіяв. І знову притих. Послухав Горпинину пісню, махнув рукою і знову повіяв…

Смеркало…

Смеркло…

Ніч…

В. Коряк

І

ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА

Така вже воно споконвічна поведенція, що видавництво тільки те й робить, що видає книжки. Робить це саме й Державне видавництво.

Нещодавно вийшла з друку накладом Державного видавництва книжка "Дзеленьбом" — книга для дітей наймолодшого віку. На одній сторінці тої книжки чорним по білому надруковано:

Пішла киця по водицю Та й упала у криницю. Біжить котик рятувати, Бідну кицю витягати…

Поверхово глянути, так тутечки ніби нічого й нема…

"Пішла киця"… "Впала у криницю"… "Котик рятує"… Звичайно, як же ж. Навіть навпаки… Все гаразд. Так і повинно бути… Гуманізм. А глибше ви те все копирсніть, то й не тим тамечки засмердить…

Справдібо… Тепер, 1923 року, на шостім році Жовтневої революції, коли ми маємо буйні парості пролетарської літератури, пролетарського мистецтва, Державне видавництво в переказі "Дзеленьбому" ширить хатянські мрії про "криницю", з тихою водицею. Уявляється Катерина в плахті біля криниці, зоряна ніч, сояшники і мелодійне:

Місяченьку блідолиций,

За хмару краще б ти сховавсь…

І це тоді, коли йде розмова про турбіни, про електрифікацію, взагалі про машинізацію…

Певна річ, декому ще люба й "криниця"… Ще б пак.

А запитати хоч би й тойтаки Держвидав, чи не могла б тая киця впасти у водопровод. Чи не міг би тойтаки котик витягти її з каналізації…

Та простісінько навпростець — міг би…

Так де вам… Тутечки не "киця", тутечки, братця, "криниця"… Осьдечки заковика…

Тут котик біжить до "криниці"…

Такечки сказати б — у народ.

М е с і я н і з м котячий.

Але цікаво тутечки довідатися про саму ідею месіянізму. Це дуже давня ідея… Ще з біблії вона пішла, потім широко розвинулася в польської шляхти під час занепаду польськошляхетської державності. Уже на польський народ "богом покладено ідею" бути визволителем, месією цілого людства… Звідти вона перейшла вже до котів.

Уже котик, бачимо, біжить визволяти кицю, що її чорти в криницю втаскали…

Головними речниками польського месіянізму були: Інський, Кінський, Пинський, Тринський, Луцький, Круцький, Торохтинський, Хруцький, Моцький, Тоцький, Коцький, Соцький, Лоцький, Хоцький, Боцький, Гоцький, Зоцький, Жоцький, Фоцькин, Роцький і Міцкевич…

На Україні ми маємо Залеського і "Дзеленьбом"…

У Росії теперечки про це саме пише Андрій Бєлий.

Пригадайте — "Мессия грядущего дня"…

Це він такечки про російський народ. Тамечки ж таки у Росії ми маємо ще одну характерну пісню:

Соловей, соловей Тьох, тьох, тьох. Канареєчка Жалобно пойоть.

Але характерно, що Шевченко ніде не писав про канарейку.

І як нікчемно виглядають всі оці "любителі Шевченка", всі оті "презавзяті патріоти", що ходять у свитах, носять стрічки і вільнодумствують отамички по шинках про "московську окупацію"…

Не тамечки їм сидіти, а тутечки служити робітничоселянській державі.

І служити іменно тутечки і якраз теперечки…

ІІ

ПОМЕРЛА

(Кінець української літератури)

Ідеологія — це процес, що на "ідео" починається, а на "логію" кінчається.

(Здається, Остап Вишня).

Біжу ото раз по Катеринославській… Гульк у вікно — а там висить старовинна пістоля, шаблюка й панський черевик сап'яновий з золотенькою підківкою…