Літавицею ж може бути тільки добра-добра людська душа, яка згодиться перейняти на себе страждання безневинних людей, що терплять вони на землі. Тяжко те, дуже тяжко, й добре знала про те Гаврилкова мати. Та не могла вона стерпіти, щоб далі заживав її любий синок тих мук та страждання. От і стала вона Літавицею, що спадає з неба блискучою зіркою на землю в те місце, де жорстокі та несправедливі люди мучать або знущаються над іншими людьми. Летить вона ясною зіркою, яку ми часто бачимо увечері. Поспішає вона на поміч нещасливим, подає їм утіху в добрій надії, подає їм розвагу в щасливому, радісному сні, стоячи вночі над ліжком мученика. Й тим бере на себе частину його горя, полегшує його страждання.
От і почала та Літавиця прилітати до свого бідолашного сина. Ставало йому легше на серці, коли вона була біля його. Відчував він, що хтось лагідний, ласкавий, любий невидимо кохає його, приносить йому тепло й надію, гріє його змучену душу. Спокійно спав він вночі, а на личку його грала радісна усмішка. Бачив уві сні красні райські сади, бачив блискучих птиць, голосних та співучих, бачив ангелів у білих, сяючих одежах, а між ними — й свою кохану неню. Раз у раз бачив він її однаково: в темно-синіх оксамитових шатах, поверх яких спускалася прозора, блакитна серпанкова намітка, проткана срібними нитками. А над головою в неї палала вогненна, переливчаста зірка.
Матуся усміхалася до нього, схилялася над його личком, цілувала, пестила його, потішала й говорила, щоб він був покірний та слухняний, щоб перетерпів всі муки, не лютився, не одчаювався. "Бо на землі,— казала вона,— завжди так буває, що після лихого приходить добре, а після доброго — знову лихе..."
Тільки ж добре не приходило, а лихого щодалі все ставало більше...
Одного дня мачуха вибиралася до своїх родичів на хрестини. Вона пишно прибралася, вищипалась, напудрувалася, стала така шиковита, як міська пані. Кілька разів тим часом наплескала Гаврилка, що їй послугував, й, виходячи, наказала йому глядіти дитини, поки не прийде додому батько.
Гаврилко сидів в темній хаті біля колиски й мріяв про свою маму. В нього палало насмикане вухо й боліла рука, що по ній мачуха дуже вдарила палицею. Він сидів і мріяв про одно: як би йому швидше вмерти, щоб бути вкупі з матусею...
Коли це він зачув в сінях важкі кроки: то прийшов його батько. Він був дуже п'яний. Останніми часами це траплялося нерідко. Тоді, звичайно, всім в хаті не було життя.
— Де мати? — гукнув батько, ще стоячи на порозі.— Чому не засвічено світла?
— Вони пішли до сусідів гостювати, а мені загадали глядіти дитини й не веліли світити світла,— тихо відповів Гаврилко.
Батько почав лаятись, вхопив лампу й лагодився її засвітити. Тільки ж його п'яні руки трусилися, а ноги не тримали тіла. Він хитався з одного боку на другий та черкав сірника за сірником.
— Дайте я вам допоможу, тату! — промовив Гаврилко, підходячи до нього.
Та вже було пізно. Батько дуже хитнувся й впустив запаленого сірничка в гас. Спалахнув вогонь. Гаврилко кинувся до батька, але той відштовхнув його з такою силою, що хлопчик поточився й полетів навзнак, просто на колиску. З усього маху він ударився об бильця колиски. Колиска перекинулася, а дитина, мов ворочок з сиром, гупнула на підлогу...
Гаврилко на мить знепритомнів. Коли ж він розплющив очі, то побачив перед собою вогненну пелену, нерухому дитину на підлозі, а на подвір'ї бігав увесь палаючий, мов розсвічений, батько...
Хлопчика враз напала думка кинутись у вогонь, згоріти там, умерти... Але ж він ще раз глянув на дитину й не зробив так, як помислив. "Спочатку треба врятувати безневинне створіння",— промайнула в нього нова думка. І він вхопив свого нерідного брата на руки й вискочив крізь вогонь надвір. Він вчув, як його попекло, ще бачив, що до подвір'я почали збігатися сусіди, але далі вже не бачив нічого. У нього заточилася голова, жовті кола побігли перед очима, й бідолашний хлопчик знепритомнів знову...
І, коли Гаврилко лежав під повіткою, враз перед його очима заблищало нове світло. То не була червона заграва пожежі. Якесь ніжне фіалове світло розлилося навколо нього, й він так ясно, як ніколи раніше, побачив свою любу неньку. Вона схилилася над ним, взяла його голівку собі на коліна, всього його огорнула прозорою блакитною наміткою з срібними прошивками.
— Мамо! Ненечко! — простогнав нещасний хлопчик.— Візьми мене з собою! Врятуй мене! Я не хочу, не можу далі жити! Все одно тепер мачуха уб'є мене!..
Літавиця заспокоювала його. Розповідала йому про те, як живуть в раю добрі душі, як вона стала Літавицею й щоночі спадає з неба на землю на поміч нещасним та ураженим. Від тої тихої, любої мови йому враз стало добре. В тілі розлилося по жилах тепло.
Гаврилко вже не бачив, як догорала пожарина, не чув, як голосила його мачуха над мертвою дитиною, не помітив, як зовсім попеченого його тата понесли до лікарні!
— Ну, мій любий! — говорила йому ненька.— Надходить вже мій час: я мушу вертати! Чекай мене увечері!..
— Мамо! Візьми мене з собою!
— Не можу, синку. Не маю сили, бо ти мусиш жити. Перед тобою ще довге життя, але ти не бійся. Воно швидко тобі буде добре. До того ж часу я буду тебе доглядати, прилітатиму до тебе з неба...
Вона обнімала його й ще кілька разів міцно цілувала...
Коли це в сусідньому дворі заспівав півень...
— Прощай! — промовила Літавиця й звилася з землі.
Напнувши всі свої сили, малий Гаврилко вхопився рученятами за її оксамитове вбрання й так і закляк на ньому.
Він вчув, як його легеньке тіло відірвалося від землі, як навколо нього обвіває свіжий вранішній вітерець. Він побачив під собою своє село, на краю якого ще жевріло багаття, побачив, як на сході рожевіє крайнебо...
— Сину мій, сину! Що ти зробив? — почув він розпачливий неньчин голос.— Ти — живий, ти не можеш летіти зі мною до Королівства Мертвих. А я вже не можу вернутися, не можу й пустити тебе, бо ж ти тяжкий, як всяка людина, впадеш і вб'єшся... Так будь же ти пташкою, пташкою ранньою, що співає хвалу сонцю, як сходить воно над землею!..
Тоді Гаврилко почув, як руки його розімкнулися.