Але що найтяжче лягло йому на серце, то це доля арфіста, якого відтоді ніхто не бачив, де він подівся. Вільгельм потерпав, чи не загинув часом він під руїнами згарищ. Він од усіх таїв підозру, що це старий зчинив пожежу. Він-бо перший попався йому назустріч із горища, яке було вже охоплене димом і полум'ям, і його відчай у садовій коморі був, либонь, наслідком того нещасливого випадку. Однак при поліційному розслідуванні ніби виявилось, що пожежа почалася не в тому домі, де вони мешкали, а в третьому від нього, і вогонь зразу шугнув попід дахами. Міркуючи про все це в павільйоні, Вільгельм раптом почув у прилеглій алеї чиїсь обережні кроки. З сумної пісні, яка тут же залунала, він упізнав арфіста. Пісня, яку він добре розібрав, містила в собі слова розради нещасному, що почував себе близько до божевілля. На жаль, Вільгельм запам'ятав лише останню строфу:
Попід двері сиротливо Йду, зігнувшись од нещасть, Щось рука благочестива Перехожому подасть. В щасті хто на мене гляне, Лиш з'явлюсь його очам, Той одразу плакать стане, А чого — не знаю й сам.
З цими словами він підійшов до садової хвіртки, що вела па безлюдну вулицю. Побачивши, що вона зачинена, арфіст хотів перелізти через штахети, однак Вільгельм стримав його і привітливо заговорив з ним. Старий просив відчинити хвіртку, бо йому, мов, треба утікати. Вільгельм почав його вмовляти, що він може вийти з саду, але не повинен тікати з міста, і вказав на те, яку підозру викличе він до себе таким кроком. Все марне! Старий стояв на своєму. Вільгельм не поступався і, нарешті, майже силою затягнув його до павільйону, замкнувся з ним і завів довгу розмову, про яку нам краще змовчати, аніж докладно розповідати, щоб не мучити наших читальників безладними ідеями і моторошними почуттями.
Розділ п'ятнадцятий
З великого клопоту, в якому опинився Вільгельм, не знаючи, що робити з бідолашним старим, який виявляв ясні ознаки божевілля, вивів його Лаерт ще того ж самого ранку. Він-бо, давно звикнувши всюди вештатися, здибався в одній із кав'ярень з одним добродієм, який незадовго до того терпів від страшенних нападів меланхолії. Бідолаху доручили одному сільському панотцеві, що став фахівцем у лікуванні подібних хворих, і той вилікував його. Він ще тут, у місті, і родина вилікуваного дуже його шанує.
Вільгельм негайно знайшов того панотця, розповів йому всю справу і дійшов із ним згоди. Потім, вигадавши різні причини, він зумів відпровадити до нього арфіста. Розлука з ним велико засмутила Вільгельма, бо він призвичаївся бачити коло себе цю людину, слухати його натхненну, щиру музику. Тільки надія побачити його здоровим до певної міри втішала його. Арфа старого згоріла, йому знайшли другу і дали на дорогу.
Вогонь знищив також і невеличкий Міньйонпн гардероб, і, коли їй заходилися справляти нову одіж, Аврелія запропонувала зодягнути її нарешті дівчиною.
— Нізащо! — скрикнула Міньйона і так палко стояла за своє попереднє вбрання, що мусили задовольнити її бажання.
Артисти не мали часу довго думати, бо вистави йшли своїм ходом.
Вільгельм часто прислухався, що говорить публіка, і лише зрідка чув бажані для себе речі. Здебільшого ж траплялося чути таке, що завдавало йому лише прикрості або смутку. Так, наприклад, зразу ж після першої вистави "Гамлета" він почув, що один молодик з великим запалом розводився про те, який він задоволений з учорашньої вистави. Вільгельм прислухався і почув на великий свій сором, що молодик сидів на виставі в капелюхові, і на зло тим, що сиділи позад нього, цілий вечір не скидав його, і про цей геройський вчинок він з найбільшим задоволенням і згадував тепер.
А другий запевняв, що Вільгельм дуже добре виконав роль Лаерта, тоді як про артиста, що грав Гамлета, цього
не можна сказати. В такій помилці не було нічого дивного, бо Вільгельм і Лаерт були трохи схожі, хоч і дуже мало.
Третій вельми гаряче вихваляв його гру, особливо в сцені з матір'ю, лише жалкував, що в цей патетичний момент йому з-під камізельки висунулася якась біла стрічка, і це геть зіпсувало враження.
Тим часом у самій трупі відбувалися різні зміни. Філіна з того вечора після пожежі не звертала на Вільгельма й найменшої уваги. Вона, здавалось, навмисне найняла далеко помешкання, здружилася з Ельмірою і рідко ходила до Зерло, з чого Аврелія була дуже задоволена. Зерло, прихильний до неї, відвідував її іноді, особливо коли сподівався там застати Ельміру, і взяв одного вечора з собою й Вільгельма. Увійшовши до неї, вони були сильне здивовані, заставши Філіну в другій кімнаті в обіймах молодого офіцера в червоному мундирі і білих рейтузах. Обличчя ііого вони не могли розгледіти, бо той одвернувся від них. Філіна вийшла до гостей у передпокій і зачинила за собою двері.
— Ви застукали мене на дивній пригоді! — покликнула вона.
— Вона не надто вже й дивна,— мовив Зерло,— але дайте нам подивитися на вашого прекрасного, молодого, заздрощів вартого друга. Ви вже нас так вимуштрували, що ми не посміємо ревнувати.
— Я мушу залишити вас у цій підозрі ще деякий час,— сказала жартівливо Філіна,— але можу вас запевнити, що то лише моя добра приятелька, яка хоче пробути кілька днів у мене так, щоб її ніхто не знав. Про її долю ви довідаєтесь пізніше, а може, й познайомитесь навіть з гарненькою дівчиною, і тоді, мабуть, я матиму нагоду виявити причину своєї скромності і поблажливості, бо боюсь, щоб ви, панове, через нове знайомство не забули своєї давньої приятельки.
Вільгельм став як закам'янілий, бо зразу ж, з першого погляду червона уніформа нагадала йому улюблений Ма-ріаною мундир. Це була її постать, її біляве волосся, тільки цей офіцер видався йому трохи вищий на зріст.
— Бога ради,— покликнув він,— розкажіть нам докладніше про вашу приятельку, дозвольте хоч спозирнутй па перевдягнену дівчину. Ми тут, співучасники вашої таємниці, даємо слово, присягаємось не зрадити її, тільки покажіть дівчину!
— О, як він запалився — скрикнула Філіна.— Заспокойтесь, потерпіте, сьогодні ви нічого не дізнаєтесь.
— То дозвольте нам хоч узнати її прізвище! — вигукнув Вільгельм.
— Добра б це була таємниця! — мовила Філіна.