Тут раптом прибігла знизу Міньйона і закричала:
— Майстере! Рятуй свого Фелікса! Старий збожеволів! Він хоче його вбити!
Вільгельм, не стямившись, кинувся вниз по сходах, а Міньйона вслід за ним.
На останніх сходинах, що вели до садової комори, він зупинився від жаху. Великі в'язки соломи та хмизу, там нагромаджені, палали ясним полум'ям. Фелікс лежав на землі і репетував. Старий мовчки стояв збоку біля стіни, понуривши голову.
— Що ти робиш, божевільний? — скрикнув Вільгельм.
Старий мовчав. Міньйона підняла Фелікса і ледве затягла його в сад, а тим часом Вільгельм порозкидав хмиз і почав гасити вогонь, але полум'я тільки сильніше запалахкотіло. Нарешті, обсмаливши собі вії та волосся, він мусив утікати в сад, тягнучи за собою старого з обсмаленою бородою, який не дуже охоче йшов за ним.
Вільгельм негайно почав шукати в саду дітей. Він знайшов їх оподаль на порозі одної альтанки. Міньйона докладала всіх зусиль, щоб заспокоїти малого. Вільгельм узяв його на руки, розпитував його, обмацував, але не міг добути від обох жодного виразного слова.
А тим часом вогонь ґвалтовно підсилився, охопив кілька будівель і освітив усе навколо. Вільгельм обдивився скрізь дитину при червоному світлі пожежі, але не знайшов ні рани, ні крові, ні синяків, її ніде й не боліло, і тоді, трохи заспокоївшись, почав дивитись на омахи полум'я, ба навіть замилувався, як гарно одна за одною, наче на ілюмінації, загоряються крокви і бантини.
Вільгельм і не думав про свою одіж і все, що міг врятувати. Він лише відчув, які дорогі стали йому ці двоєчко людських створінь, що вирвалися з такої небезпеки. Він притиснув малятко з зовсім новим почуттям до свого серця і хотів також лагідно пригорнути Міньйону, але вона легенько ухилилась, взяла його за руку і міцно стиснула її.
— Майстере! — сказала вона (ще ніколи до цього вечора вона так не зверталась до нього, бо спочатку кликала "пане", а потім "тату").— Майстере! Ми уникли великої небезпеки: твій Фелікс був на волосину від смерті.
Лише після довгих розпитувань довідався, нарешті, Вільгельм, що, прийшовши до садової комори, арфіст вирвав у неї з рук свічку і підпалив солому. Тоді посадовив на землю Фелікса, дивно викривляючись, положив йому на голову руки і витяг ножа, наче хотів принести його в жертву. Вона прискочила, вихопила йому з рук ножа та й почала кричати. Тоді з дому прибіг один із тих, що рятували майно, але в сум'ятті, мабуть, знову їх покинув, і старий залишився з дитиною сам.
Два чи й три будинки стояли в полум'ї. До саду ніхто вже врятуватися не міі, бо горіла садова комора. Вільгельм більше турбувався за своїх друзів, ніж за речі. Він не наважувався покинути дітей, бо бачив, що лихо все збільшується.
В такому жахливому становищі пройшло кілька годин. Фелікс заснув у нього на руках, Міньйона лежала поруч, міцно тримаючись за його руку. Нарешті рішучими заходами вогонь пощастило подолати. Обгорілі будівлі завалились; настав ранок, діти почали мерзнути, та й сам він в легкій одежині аж тремтів од ранкової вільгості. Він повів дітей на згарище, і біля одної купи вугілля і приску вони знайшли приємне тепло.
Настав день, і всі друзі й знайомі помаленьку зібралися докупи. Всі врятувалися, ніхто навіть не зазнав великої шкоди.
Вільгельмів куфер також знайшовся, а Зерло так близько десятої години почав квапити всіх на репетицію "Гамлета", принаймні хоч на кілька сцен, де повинні були виступати нові артисти. Після цього він мав іще суперечки з поліцією. Духівництво вимагало, щоб після такої кари божої театр закрити, а Зерло переконував, що поставити зараз цікаву п'єсу необхідно більше, ніж коли, щоб підбадьорити наляканих громадян, а також щоб компенсувати те, що цієї ночі втрачено. Остання думка взяла верх, і ввечері театр був повний. Артисти грали з незвичайним запалом і з більшою свободою та пристрастю, ніж першого разу. Глядачі, почуття яких після жахливих пічних подій загострились, а через нудоту розбитого і зіпсованого дня прагнення до розваги збільшилось, були сприйнятливіші до всього надзвичайного. Цього разу в театрі було більшість нових глядачів, яких приваблено чутками про хорошу п'єсу, тому вони не могли зробити жодного порівняння з попередньою виставою. Крикун грав цілком у дусі невідомого привида, а педант добре підійшов у ролі до свого попередника. Тут саме вельми доречний був його жалюгідний вигляд, і Гамлет мав рацію, коли облаяв його королем, зшитим з лахміття, хоч на ньому й була пурпурова мантія з горностаєвим коміром.
Дивнішого короля, ніж він, мабуть, ніколи на троні не бувало, і хоча інші, особливо Філіна, вельми кепкували з його нової гідності, проте він зауважив, що ще граф, великий знавець, з першого погляду передрікав йому такий, а то, може, й більший успіх. Але Філіна радила йому вгамувати свою пиху і запевняла, що при нагоді напудрить йому рукави, щоб він не забував тої нещасливої ночі в замку і скромніше носив корону.
Розділ чотирнадцятий
Для артистів довелось негайно шукати помешкання, і трупа через те дуже розпорошилась. Вільгельмові припав до смаку павільйон у саду, де він перебув з дітьми ніч. Він легко дістав ключі від нього і влаштувався там. А що в Аврелії нове помешкання було затісне, то він мусиз узяти до себе Фелікса, та й Міньйона не хотіла залишати дитини.
Діти оселились у привітній кімнаті на першому поверсі, а Вільгельм влаштувався в долішній залі. Діти спали, а він не міг знайти собі спокою.
Поруч із гарним садочком, над яким щойно зійшов повний місяць і чудесно освітив його, стояли сумні руїни; подекуди з них ішов ще дим. Повітря було приємне, ніч надзвичайно гарна. Виходячи з театру, Філіна зачепила його ліктем і шепнула кілька слів, але він їх не розібрав. Збентежений і сприкрений, він не знав, що робити, чого чекати. Філіна ось уже кілька днів уникала його і лише цього вечора знову дала йому знак. На жаль, двері, які він не повинен був замикати, згоріли, а разом з ними і черевички. Як красуня дістанеться в сад, коли такі були її наміри, він не уявляв. Він не хотів її бачити, і в той же час треба було з нею порозумітися.