Проти дверей, на пишному саркофазі, лежав, спершись на подушку, вирізьблений із мармуру поважний муж. Він держав перед собою сувій і, здавалось, тихо й уважно розглядав його. Сувій був так повернутий, що легко можна було прочитати написані там слова: "Пам'ятай про життя".
Наталія, взявши зів'ялі квіти, поклала свіжі на саркофаг дядька, бо це саме він і був там зображений, і Віль-гельмові здавалось, що він пригадує риси старого пана, якого бачив колись у лісі.
— Тут ми пробавили чимало годин,— мовила Наталія,— поки викінчили цю залу. В останні свої роки дядько запросив кілька вмілих майстрів і найкращою розвагою для нього було допомагати їм вибирати малюнки й картони для цих композицій.
Вільгельм не міг намилуватись речами, що його оточували.
— Скільки життя,— скрикнув він,— у цій Залі Минулого! її можна було б так само назвати й Залою Сучасності або Залою Прийдешнього. Так усе було і так усе буде! Ніхто так безслідно не зникає, як той, хто лише заживає розкошів і споглядає. Ось образ матері, яка пригортає до серця дитину, вона переживе багато поколінь щасливих матерів. Можливо, через століття якийсь батько буде милуватися оцим бородатим чоловіком, що, відкинувши свою поважність, грається зі своїм синком. Так само засоромлено завжди сидітиме наречена і з мовчазним прагненням все-таки потребуватиме, щоб її втішили, підбадьорили, так само буде нетерпляче прислухатися жених на порозі, чи можна йому ввійти.
Очі Вільгельмові блукали по незчисленних картинах. Тут можна було бачити в прекрасній, живій послідовності, як людина використовує всі свої природжені здібності, усі нахили, починаючи від перших радісних потягів дитинства, коли в грі вправляються і вживаються всі члени тіла, до спокійної, незворушної поважності мудреця. Від перших проявів самопочуття, коли дівчина, зачерпнувши води з чистої криниці, бариться витягати дзбана, любуючись у воді на свою вроду, до тої високої урочистості, коли
королі і народи біля вівтарів благають богів скріпити їхні союзи — усе тут було представлене яскраво і значуще.
В цьому місці глядача оточувало небо, цілий світ і, крім думок, що їх ці шляхетні постаті викликали, крім почуттів, які вони збуджували, тут почувалося піби ще щось, що захоплювало всю людську істоту. Вільгельм також несвідомо відчув це.
— Що ж воно таке? — заволав він.— Що, незалежно від усякого значення, від усякого співчуття, яке викликають у нас людські справи і людські долі, так сильно і разом так приємно на мене впливає? Воно говорить до мене з цілого, воно говорить із кожної частки, а я не можу ні збагнути цілого, ні засвоїти частки. Які чари чарують мене в цих площинах, у цих лініях, у цій висоті, у цій широчині, у цих масах і фарбах? Завдяки тому, що ці постаті, коли навіть побіжно глянути на них, уже як прикраса радують нас? Так, я відчуваю, що тут можна й забаритися, і відпочити, охопити все очима, бути щасливим, і почувати, й думати щось зовсім інше, ніж те, що стоїть перед очима.
І справді, коли б ми могли описати, як вдало там було все розміщене, на своєму місці, за спорідненим змістом або протилежним, одного кольору або строкате, і саме там воно пасувало якнайкраще і справляло таке досконале, таке ясне враження, то ми перенесли б нашого читальника в таке місце, і йому не скоро захотілося б звідтіль піти.
Чотири великі канделябри стояли по кутках зали, чотири менших — посередині, навкруги дуже гарно зробленого саркофага, який міг умістити в собі молоду людину середнього зросту.
Наталія зупинилась біля цього монумента і, положивши на нього руку, сказала:
— Мій добрий дядько дуже любив цей старовинний утвір. Він іноді казав: "Опадають не тільки перші квіти, які ви там, нагорі в своїх невеличких покоях, можете берегти, але й овоч, що висить на вітах і довго подає нам найкращі надії, а тим часом хробак таємно підточує його і готує йому ранню стиглість і знищення". Я боюся,— вела вона далі,— чи не було це пророкуванням про милу дів-чпнку, що, як здається, все більше звільняється від наших турбот і прагне до цієї спокійної оселі.
Коли вони вже збиралися вийти, Наталія сказала:
— Я хочу звернути вашу увагу ще на одне. Гляньте на оці напівкруглі отвори вгорі по обидва боки! Там непомітно може стояти хор співців, а отсі мідяні прикраси під карнизом служать для того, щоб вішати килими, які, з розпорядження мого дядька, повинні вивішуватись при кожному похороні. Він не міг жити без музики, а особливо без співу, і мав при цьому таку особливість, що не хотів бачити співців. Він, бувало, казав: "Театр занадто вже нам потурає, музика там розважає, так би мовити, око, вона лише супроводить рухи, а не відчуття. В ораторіях і концертах нам увесь час заважає вигляд музикантів. Справжня музика існує тільки для вуха. Прекрасний голос — це найзагальніше, про що ми думати можемо, і, коли якийсь співець стоїть перед очима, то він тільки псує чистоту ефекту тієї всезагальності. Я хочу бачити кожного, з ким розмовляю, бо це окрема людина, постать і вдача якої роблять її мову вартою уваги або нічого не вартою; але той, хто мені співає, повинен бути невидимим, його постать не повинна мене вабити або спантеличувати. Тут промовляє лише орган до органа, а не дух до духу, не розмаїтий світ до ока, не небо до людини". Також і при інструментальній музиці він бажав, щоб, по можливості, оркестр був прихований, бо хоч мехапічні зусилля і необхідні, але дивачні рухи музикантів сильне заважають слухачеві і бентежать його. Тому він любив слухати музику не інакше, як з заплющеними очима, щоб зосередити всього себе для одної лише чистої насолоди звуками.
Вони вже хотіли вийти з зали, аж раптом почули в коридорі тупіт дітей і Феліксів вигук: "Ні, я! Ні, я!"
Міньйона перша влетіла в розчинені двері. Вона ледве дух зводила і не могла вимовити й слова. А Фелікс ще зоддалік закричав:
— Мама Тереза приїхала!
Діти, як видно, щоб хутчій принести звістку, побігли наввипередки. Міньйона впала на руки Наталії. Серце її л^ахливо билося.
— Неслухняна дитино,— сказала Наталія,— чи тобі ж не заказано бігати? Диви, як твоє серденько б'ється!