— Стривайте хвилинку! Дайте капелиночку подумати! — сказала Наталія.— В цій дивній гматанині я лише знаю те, що не слід квапитись у— таких справах, які потім не можна виправити. Проти байки, проти хитрого плану ми всі поставимо витривалість і розум. Скоро повинно з'ясуватися, чи це правда, чи вигадка. Якщо мій брат справді має надію побратися з Терезою, то було б жахливо навіки вирвати в нього щастя тоді, коли воно йому привітно засвітило. Почекаємо трохи, тоді довідаємося, чи сам він знає про це, чи сам вірить, чи сам сподівається.
На щастя, у цих сумнівах їм допоміг лист від Лотаріо.
"Я не відсилаю назад Ярно,— писав він.— Один рядок, моєю рукою написаний, більше тобі скаже, ніж найдоклад-ніша доповідь якого-небудь посланця. Я певен, що Тереза не дочка своєї матері, і не можу відмовитись від надії, що вона буде моєю. Чекатиму, поки й вона в цьому переконається, щоб спокійно зробити вибір поміж мною і моїм другом. Прошу тебе, не пускай його від себе! Від цього залежить щастя і життя твого брата. Я обіцяю тобі, що ця непевність не довго триватиме".
— Бачите, як стоять справи! — сказала вона до Вільгельма.— Дайте мені слово честі, що не виїдете від нас.
— Даю! — покликнув він, подаючи їй руку.— Без вашої згоди я не покину цього дому. Дякую богові і моєму доброму генію, що цього разу мною керує, і саме через вашу особу.
Наталія написала Терезі про всі справи і повідомила, що не пустить свого друга від себе. Заодно вона послала і листа від Лотаріо.
Тереза відповіла:
"Я непомалу здивувалася, що сам Лотаріо переконаний у цьому, бо перед своєю сестрою він не став би прикидатися до такої міри. Мені прикро, дуже прикро. Краще буде, як я нічого більше не скажу. А найкраще — я сама приїду до тебе, коли влаштую бідолашну Лідію, з якою гак жорстоко обійшлися. Я боюся, що нас усіх хтось дурить і буде дурити, щоб затемнити цю справу. Якби мій друг був однакової думки зі мною, він би вирвався від тебе і кинувся б в обійми своєї Терези, якої в нього ніхто б тоді не зрабував, але я боюсь, що його втеряю, а Лотаріо не виграю. Останнього відірвали від Лідії, подавши йому далеку надію, що мене матиме. Більше нічого не хочу говорити, щоб не збільшити плутанини. Бо, можливо, згодом наші прекрасні стосунки будуть так зіпсовані, так підірвані, знівечені, що навіть і тоді, коли все з'ясується, не можна буде вже нічого вдіяти. Якщо друг мій не вирветься сам, то я приїду за кілька день, щоб у тебе забрати його і втримати при собі. Ти дивуєшся, як могла твою Терезу опанувати така пристрасть? Це не пристрасть, а переконання, що коли Лотаріо не міг стати моїм, то цей новий друг буде щастям мого життя. Скажи йому це від імені маленького хлопчика, який сидів під дубом і радів посполу з ним! Скажи від імені Терези, яка так щиро й відверто відповіла згодою на його освідчення. Мої колишні мрії, як я буду жити з Лотаріо, далеко тепер від моєї душі, а мрія, як я буду жити з новим другом, стоїть поруч зі мною. Невже мене так мало поважають, що думають, ніби так легко замінити одного на другого?"
— Я покладаюсь на вас,— промовила Наталія до Вільгельма, подаючи йому Терезиного листа.— Ви не тікайте від мене. Подумайте лишень, в своїх руках ви тримаєте щастя й мого життя. Моє існування так тісно сплелося і з'єдналося з братовим, що кожен його біль болить і мене, кожна його радість є для мене щастя. Так, я навіть можу сказати, що лише через нього я й відчула, як серце може зворушитись і піднестись, що в світі можуть бути радощі, любов і почуття, які понад усяку міру задовольняють людину.
Вона замовкла. Вільгельм узяв її за руку і заволав:
— О, говоріть, говоріть далі! Тепер настав слушний час щирої взаємної довіри. Ніколи ще не було більшої потреби в тому, щоб ми краще пізнали одне одного.
— Так, мій друже,— мовила вона, усміхаючись лагідно, спокійно і невимовно велично,— можливо, пора й мені сказати вам: все, про що книжки і люди розповідають і що називають коханням, завжди здавалось мені тільки казкою.
— То ви не кохали? — скрикнув Вільгельм.
— Ніколи або завжди! — відповіла Наталія.
Розділ п'ятий
Так розмовляючи, вонп гуляли по саду. Наталія рвала різні дивовижні квіти, що були зовсім не відомі Вільгельмові, і він питався, як вони звуться.
— Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, для кого я рву цей букет? Він призначається для мого дядька, до якого ми за-
раз навідаємось. Сонце так ясно освітлює Залу Минулого, і я повинна саме зараз повести вас до тієї зали, куди ніколи не ходжу без квітів, які мій дядько дуже любив. Це була дивна людина, здатна на розмаїті переживання. До певних гатунків квітів і тварин, до певних місцевостей, людей, ба навіть до певних каменів він мав особливу пасію, яку не можна було й з'ясувати. "Коли б я замолоду не боровся так із самим собою,— говорив, бувало, він,— коли б не прагнув широко і всебічно розвинути свій розум, то був би найобмеженішою і найнестерпнішою людиною, бо нічого нема нестерпнішого, як обмежена бундючність у людини, від якої можна вимагати чистої, відповідної його здібностям діяльності". І все-таки він мусив визнати, що й життя було б йому не миле, якби він час від часу не потурав сам собі і палко не захоплювався тим, що не завжди міг хвалити і вибачити. "Це не моя вина,— казав він,— що свої потяги я не можу привести цілком до згоди зі своїм розумом". В таких випадках він любив пожартувати з мене і казав: "Наталію вже за життя можна назвати блаженною, бо її натура вимагає лише того, чого бажає і потребує світ".
З цими словами підійшли вони знову до головної будівлі. Наталія повела його широким коридором до одних дверей, перед якими лежали два гранітних сфінкси. Двері на єгипетський манір були вгорі трохи вужчі, ніж долі, і їх мідяні стулки ніби наперед готовили до якогось поважного і навіть моторошного видовища. Але як приємно бував усяк вражений, коли при вході в залу це чекання змінялося на чисту радість, бо там панували життя і мистецтво, в яких і натяку не було про смерть чи могилу. В стінах були зроблені відповідного розміру ніші, в яких стояли великі саркофаги. В колонах між ними було видно менші заглибини, прикрашені похоронними урнами і вазами; решта поверхні стін і стеля була поділена на різної величини поля, і там у розмаїтих рамках, вінках, орнаментах намальовані були веселі і величні постаті. Окремі архітектурні частини були облицьовані в прекрасний мармур жовто-рожевого відтінку. Ясно-блакитні смуги якоїсь вдалої хімічної сполуки були схожі на ляпіс-лазур і, втішаючи своїм контрастом погляд, надавали цілому єдності і зв'язку. Вся ця архітектурна розкіш і краса булл представлена в чистих архітектонічних відношеннях, і кожному, хто входив сюди, здавалося, що він підноситься над самим собою, бо тільки тепер через отсю художню сукупність він міг збагнути, що таке людина і чим вона могла б бути.