Але з часом чимало всього стерлося з його пам'яті, він вже був не здатен пригадати, навіщо йому був той "цілий тиждень". Неспокій теж зник, ніщо більше не хвилювало його — хіба що робота в лікарні. Тепер він все планував завчасно, прикидаючи, скільки часу займе та чи інша справа: як зашвидко, наприклад, можна дати собі раду з цією підлогою, щоби вона не рипіла, чи повісити нові двері, чи полагодити ніжку стільця. Напевне тепер про Ніґґла нарешті можна було сказати, що він став корисним, але ніхто йому цього зрештою не говорив. Тай тримали його тут так довго не задля "користі". Вони швидше просто чекали, поки його стан покращиться, а щодо того, наскільки він мав "покращитися", у них були свої власні, медичні погляди.
Так чи інакше, нещасний Ніґґл не відчував тепер ніякої радості життя, нічого такого, що раніше він міг би назвати радістю. Розваг він майже не мав, що й казати. Проте останнім часом він почав переживати невідоме до того почуття, ніби задоволення від того, що твоя синичка сидить на твоїй долоні. Він починав роботу за дзвінком і за дзвінком закінчував. Деякі речі він ретельно відкладав у бік, і там вони чекали, коли настане час їх доробити. За день він встигав багато чого і прекрасно давав собі раду з дрібними дорученнями. І хоч тепер "час не належав йому", він нарешті став "паном свого часу". Він зрозумів справжню вартість часу: чого він вартий, а чого — ні. І найперше усвідомив, що не варто поспішати. До Ніґґла прийшов спокій, і тепер у години відпочинку він міг дійсно відпочивати.
Аж раптом все змінилося. Йому більше не доручали теслярських робіт, змушуючи щодня тільки копати і копати. Про відпочинок годі й було думати. Ніґґл сприйняв це з покорою. І тільки по довгому часі в його пам'яті почали виникати відривки тих прокльонів, що їх він так часто колись промовляв. Важко повірити, але він майже зовсім забув їх. Він копав допоки вистачало сили згинатися, допоки шкіра на його долонях не почала злазити, а руки не почали кровити. Тоді він відчув, що не може більше підняти лопату. Ніхто не сказав йому доброго слова. З'явився лікар, подивився на Ніґґла й промовив: "Припинити роботу. Повний спокій у темряві".
Ніґґл лежав у темряві та цілковитому спокої, настільки цілковитому, що жодна думка чи почуття не приходили до нього, і він ледве міг сказати, скільки так вже лежить: кілька днів чи, може, кілька років? Якось він почув голоси. Зовсім незнайомі голоси. Він був переконаний, що до того ніколи не чув їх. Видавалося, що в сусідній кімнаті зібралася нарада лікарів, чи слідча комісія, а голоси долинають через нещільно зачинені двері. Щоправда, світла Ніґґл не бачив.
— А зараз розберемося з випадком Ніґґла! — промовив один голос. Це був дуже суворий голос, ще суворіший за голос лікаря.
— Що ж з ним сталося? — запитав другий голос. Його можна було би назвати ніжним, але в ньому не було м'якості, лише злилися і смуток, і надія — це був голос визначальника доль. — Що ж сталося з Ніґґлом? Він мав прекрасне серце!
— Та воно погано працювало! І голова теж не набагато краща — не дуже то він обтяжувався думками. Подивіться, скільки часу він згаяв, і навіть не на розваги, а просто так. Він навіть у дорогу як слід не зібрався. Адже він міг дещо приготувати, та ні. З'явився тут як останній нікчема, тож ми мусили обходитися з ним, як з жебраком. Так що це складний випадок. Гадаю, доведеться ще трохи потримати його тут.
— Може, йому це би не завадило, — промовив другий голос. — Але з іншого боку..., він тільки маленька людина. Великі справи ніколи не були призначені для нього, на це йому би не вистачило сили. Тож треба подивитися до записів. Дивіться! Дещо тут свідчить на його користь.
— Може й так, — відрубав перший голос. — Але, переконаний, що жоден із цих аргументів не витримає ретельного розгляду.
— Давайте хоч спробуємо, — запропонував другий голос. — Ось, наприклад. За покликанням своїм Ніґґл був художником. Не генієм, звичайно, але... Листок, намальований Ніґґлом, виглядає досить привабливо. Згадайте, як він завжди переживав через те, щоб листя вийшло чим красивішим, і все тільки заради самого листя. Йому й на гадку не спадало, що це звеличує його самого. Дивіться, тут, наприклад, жодного слова нема про те, що він робив вигляд, хай навіть перед самим собою, ніби це виправдовувало його неуважність щодо речей, встановлених законом.
— Тоді він не мав права бути настільки неуважним, — сказав перший голос.
— Але ж він завжди приходив, якщо хтось потребував його, — зазначив другий голос.
— Аж ніяк, не завжди. А лише тоді, коли це не коштувало йому багато сили. І разом з тим, він постійно нарікав, що його "відволікають". Подивіться самі! Записи аж рясніють такими висловлюваннями впереміш із різними недолугими наріканнями і навіть прокльонами.
— Так, це правда. Але нещасному тоді дійсно здавалося, що його відволікають. Та він ніколи не чекав ніякої винагороди, як вони це там називають. Ось, наприклад, випадок Періша. Це той, що прибув згодом, сусід Ніґґла. Він же жодного разу й пальцем для Ніґґла не поворухнув, а про подяку годі й говорити. Але тут нема жодного слова про те, щоб Ніґґл колись чекав цієї подяки. Ні, у нього й думки такої не виникало.
— Так, це свідчить на його користь, — сказав перший голос. — Але не дуже переконливо. Якщо придивитися краще, гадаю, виявиться, що Ніґґл швидше за все просто забував про це. Всі просьби Періша він вважав прикрим непорозумінням, і відразу ж викидав їх з голови, щойно з ними було покінчено.
— Але подивіться, — наполягав другий голос, — ось, останній запис. Ця поїздка у дощ. Я підкреслюю, що це найсправжнісінька самопожертва. Ніґґл передчував, що впускає останню нагоду закінчити картину. До того ж він здогадувався, що Періш даремно так переживає.
— Ви перегинаєте палицю, — зазначив перший голос. — Але однаково останнє слово належить вам. Це ваша справа — виставляти все у якнайкращому світлі. І часом у вас непогано виходить. Отже, що ви пропонуєте?
— Я гадаю, вже час дозволити йому відпочити. Він потребує заспокоєння.
Ніґґлові здалося, що ніхто ще не був до нього щедрішим за цей голос. Коли він промовив "заспокоєння", Ніґґла ніби обсипали коштовними дарами, або він отримав запрошення на королівське свято. Його геть приголомшило це "дати відпочити", і він відчув, як в цілковитій темряві обличчя його заливає фарба сорому. Так буває, коли вас раптом похвалять уголос, а ви самі й усі навколо знають, що похвала ця не заслужена. Ніґґл глибше закутався колючою ковдрою. Було зовсім тихо. Потім перший голос спитав його, прямісінько під вухом: