Слово про землю горіхову
На коліна він упав і поповз до моря, назустріч хвилям. І припадав він вухом до землі, і простягав руки до хвиль, умовляючи їх, щоб стихли, щоб не глушили дзвону, який чувся Гаврилові з моря, де острів, а на острові земля Горіхова, а в землі тій люди живуть у достатку та справедливості. І бачив він запаленими від голоду, спраги, колючого піску і солоного вітру очима, як з-за пісків з'являються і бредуть розпеченою сонцем пустелею, наче живі, його рідні — матір, діти і дружина Параска. Ось підійшли вони вервечкою, одне за одним, як помирали в довгій дорозі до землі Горіхової, ось підійшли вони до моря, і хвилі, торкнувшись босих ніг Гаврилової матері, вгамувалися. І пішли вони, його рідні, матір, дочки Настуся, Наталочка, Феська, Улянка та Вустя, син Іванко, дружина Гаврилова Параска, по морю, як по суші, простуючи на ледь чутний передзвін дзвонів, що долинав з невидимого острова, на якому земля блаженна. І пішли вони по морю, як по суші, і зникли з очей Гаврилових, розтанули в імлі солоній. І гукав до них Латка, як до живих, але не чули вони й не бачили. І ступив Гаврило до моря, слідом за матір'ю своєю, дітьми та дружиною Параскою, але хвилі валами накочувалися на нього, і став він тонути, і повернувся на берег, бо видима смерть страшна, хоч і життям дні його вже по вінця насичені…
Я ще дівчучка була, а помню, як сьогодні. Матка у хату вскакує, — а наша свиня поросилася, дак матка коло неї і ночувала, щоб не розірвала поросят, — вскакує наша матка в хату серед ночі і пробі кричить: "Вставайте, бо Латка горить!" А я на полу, коло баби покійної спала. Зирк у бічне віконце, а яно уже вогнем у очі дихає. Бо Латка од нас через яр, а віконце на Латчине дворище.
А ми наче й далєй жили, а страх як попужалися. У чому були повискакували, рядна у копанці мочимо та стріху вкриваємо, щоб яка головешка не залетіла, бо звечора наче було тихо, а тади такий вітрюган знявся.
Бо Латка з нечистою силою заприятелював, а яна, усі знають, на семи вітрах прилітає. Нон до Нестара Семирозума на Вишневу гору пішов, як до живого, а тади вже відчепитися од яго не міг. А треба було, се мене покійна баба навчала, стрелити в яго пулею, вилитою з мідного хреста, йон би і одчепився.
Яка там нечиста сила, калі йон пану Журавському служив, як пес, людяк поїдом їв за панську милість, от якась пам'ятлива душа й оддячила за зло, півня пустила, і пішло з димом усе, що вислужив у пана.
Я сього не помню, бо я ж сама із Крутьків. А як була уже за своїм Панасом, молодухою, дак помню, що Латка до мого Панаса приходив і про Горіхову землю усе гомонів.
Мужики у нас у хаті збиралися і слухали Латчину гомонку, гальки ніхто тим балачкам не вірив. А мій Панас таки вірив трохи і їхати з ним у ту Горіхову землю намірився, тольки я сказала: "їдь без мене і дитяти нашого, а я остануся боса й гола, та на своїй землі". Йон і оговтався.
Еге ж, Латка по хатах ходив і карту малював, як до Горіхової землі добутися. Се, гомонить було, сам Нєстор Семи-розум, як ще живий був, про землю блаженну повідав, бо йон там бував і оттуль на небо сходив, щоб із Богом про земні неполадки балакать, і як жили в яго хаті релюцьонери, теж про Горіхову землю гомоніли, хоч називали інак.
Гомонів, гомонів Латка. Я на пам'ять з дітства добра і гомонки яго пам'ятаю, як "Отченаш". За темними лісами, за високими горами, за синім морем є Горіхова земля. В тій землі Горіховій ні орати, ні сіяти, ні жати не треба. Бо ростуть тамочки горіхи завбільшки в людяцьку голову. Розколеш горіх, а в горісі борошно біле, і наїдки-напитки, які тольки душа побажає. Не земля, а скатерть-самобранка, про яку в казках розказують. І горіхів тамочки без ліку, під ногами валяються, як в наших пакульських лісах жолуді. І вся земля з горіхових лісах. І нема тамочки ані поміщиків, ані станового, ні старшини, про начальство там і знати не знають, а кожен живе, як йому заманеться, кожен сам собі пан. І не старіють людяки в тій Горіховій землі, і не вмирають, бо не вироблюються, як ми, а сидять сидьма на колодках та лавочках біля дворищ своїх. Сидять яни сидьма, балачки балакають та дзвони слухають, бо над Горіховою землею дзвони дзвонять денно і нощно для усолоди блаженних душ.
А прочув про ті гомонки по хатах пакульських становий, примчав у село, мужиків зібрав: "Не слухайте Латки. Горіхової землі ніде в світі нема, щоб робить не треба і не платить податків, а се Латка на бунт підбиваєм. І наказав бити Латку різками коло зборні, і били. Але не повинився Гаврило, а далєй своєї гнув. Се начальники, гомонить було, од нас приховують, бо ми їх роботою своєю на світі держимо, а є вона, земля Горіхова, за горами високими, за морями синіми, і в кожного там домище із садом, квіти в садах і на вулицях цвітуть, і людяки там у шовки та срібну і золоту парчу вбрані, і людяки там знають мову птахів, звірів і дерев. І я перший, гомонить було, поїду шукати блаженну землю, і вістку з землі Горіхової вам пришлю. І хто увірував, ті давали, що могли, аби Латку з маткою його, жонкою та дєтками ходаками в Горіхову землю послать. А хто не увірував, ті сміялися, слідом за становим повторюючи: Гаврилова земля…
І відступив Латка від хвиль, що видиму смерть несли, і упав коліньми в пісок, і руки простер, і так говорив, до неба очі звівши:
— Хай вони тамочки, в Пакулі, гомонки свої насмішні гомонять, але ж ти, Боже, наскрізь бачиш душу мою, бо й крізь землю, як написано в книгах святих, ти проглядаєш, наче крізь скло. Хіба не кричала криком душа моя, коли бачила неправду і наругу над людяками?! Хто ще в Пакулі, окрім мене, наважувався різати правду у вічі і старості, і самому панові, і приїжджим начальникам? Хто, окрім мене, дурного Латки, заступався за голодранців сільських? Хіба не мій голос гучав на сільських сходах, поки інші нишкли, як мишенята, коли лисиця нору мишачу розкопує? Хіба сільські обідранці мене за те любили та пестили, як телятко покірне, що двох маток ссе? Ні, мав я саму немилість від старости, мироїдів сільських та начальників повітових. І не мав я слова дяки від голодранців, за яких заступався. І тільки ти, Господи, відаєш, яким нещасним почувався я того вечора на призьбі халупи своєї, коли із душі змученої зойк вихопився: "Бог чи диявол, а поможіть мені!" І ти явився мені в подобі Нестора Семирозума і прорік насмішкувато й гірко, що Бог і диявол на одне лице, вершинами переплелись, як дві берези від кореня одного. І повірив я тобі, Господи. І волав я до тебе, як до останньої надії своєї, і бідаків пакульських: "Допоки се буде? Допоки бідний багатого на своєму горбі везтиме? Допоки правда і праведливість наш Край обминатимуть?!" І гомонів я тобі, Господи: "Настанови мене над людом сим, хочу бути пастухом, який виганяє череду з вигону, витоптаного копитами, на луги, де трави рясні і високі. Бо людяки — се та ж череда, і потребують людяки чередника турботливого, справедливого і суворого, щоб нагодованими бути". І коли вчинив ти так, як просив я, і узяв пан Опанас мене за економа у своє обійстя з намови Уляниної, а через її вуста — твоєї, Господи, хіба не чинив я усе, щоб виправдати довір'я твоє, Господи, хіба не вгадував прозірливо найменші побажання твої невимовлені? Череда людська, як усі череди, глупа, іде вона туди, куди пастух її жене, і тільки він, пастух, знає, де трава така, що і вгризнути нема чого, а де трава по коліна, а де трава по черево скотині. Хіба про себе я дбав чи про пана Опанаса, пильнуючи його добро? Я дбав, щоб не кому іншому, а людякам пакульським жилося ситніше, А людякам житиметься ситніше, калі панові ситніше, бо від жирного кусня і їм більше перепаде, хіба не так, Господи? А панові ситніше, калі земля його більшу оддачку даватиме. А більшу оддачку земля даватиме, калі кращий порядок на ній буде. Подумай сам, Господи, кому користь з того, що людяцькі корови чи коні панську озимину витопчуть? Кому користь, як мужики нерозумні ліси панські вирубають? На хапок ситі не будуть ні корова, ані кінь, ані мужик, а земля обезхлібіє і зістаріє дочасно од суховіїв, як ось я зістарився дочасно од пережиття тяжкого. А де заробить бідак на кусину хліба, як мужиччє нерозумне розтягне панську економію по трісці? Так я міркував, привчаючи людяк пакульських до порядку усією ваготою свого старшинства над ними. Тольки ж людяки того не тямили і проклинали мене прокльонами страшними. І пан Опанас, легкий верхоглядець у житті земнім, не схотів мене пойнять. І зрозумів я, що замало власті в руках моїх, щоб навернути людську череду до її вигоди.