Був Гаврило із погородніх, латки землі, окрім грядки біля хати, не мав, а дітей мав шестерко. І був йон по вуха в нужді. А норов йон мав гордячий. І підсміювалися на колодках мужики, хто проворніший у жисті, з Гаврила Латки. Прийшов йон раз із колодок, розсерджений на мужиків, сів на призьбі в самотині, а вже смеркло. І сказав йон, у великому розстрої перебуваючи: "Бог чи сатана, хто із вас вчує, загляніть осьдечка у душу мою!" І явився йому Нестор Семирозум як живий, а вже мертвий був і на Вишневій горі похований: "Што ти хочеш, Гавриле?" — "А від кого ж ти посланий з того світу, бо сам тебе ховав і чарку на поминках пив, — від Бога чи від сатани?" — поспитав Латка. "Бог і диявол — вони в однім образі, се людяки з нерозум'я їх розділили, — був одвіт — І залишений я ними на землі, щоб у людяцькій жисті до пуття пойнять. А як пойму, доповім по команді вгору". — "Тяжку ти ношу узяв, Несторе, — одказував Латка, — бо ось я сам себе досюль не пойму, не те що світ увесь. Не пойму, а тольки хочу над мужиками пакульськими, що насміхаються з мене, голоштанного, гору взять". — "Буде, як ти забажав", — мовив Нестор Семи-розум і зник з очей Гаврилових. А назавтра кличе його пан Опанас, нараяний Уляною Несторкою, що тади з паном любилася і жила в помісті за ключницю. І став Гаврило Латка над мужиками, і мужики шапки перед ним знімали.
І був йон крепко недобрий до людяк.
А тади стало замало Латці влади над мужиками пакульськими, і пішов йон на Вишневу гору і там гомонів з Нестором Семирозумом, як із живим, таке од яго чув і до Книги днів вписую. І говорив йон Нестору Семирозуму: "Хочу над усіма людяками володарювать, у царських шатах величатись, щоб пани і підпанки мені вклонялися, а не в прислужниках пана Журавського ходити". Посміхнувся гірко Нестор Семирозум, люльку розкурив і гомонить в одвіт: "Хай буде, як ти бажаєш. Піди серед ночі на розходні шляхи, стоятиме на розходних шляхах віз, трьома кіньки запряжений, і коні, і віз, і все, що на возі, твоє". Пішов Латка уповночі на розходні шляхи за Пакулем, аж там і справді віз стоїть, трьома норовистими кіньми запряжений. А на возі шати царські. Вбрався Гаврило у ті шати, сів на воза, і помчали його коні над лісами-болотами у країну, де царя не було, бо зістарився і помер, а дітей по нім не лишилося. Побачили його тамтешні людяки, в царські шати вбраного, і над собою володарювать настановили. І був йон цар грізний, до людяк немилосердний, бо ще діди наші гомоніли: "Не з пана пан, а з мужика — ото пан…" Хто травою перед ним стелився — того милував, хто душу свою беріг — того скошував без жалю. І наказав йон свої патрети у красному вуглі кожної хати повісити і молитися, як перед іконою. І молилися. І наказав йон фігури свої із чистого золота виливати, — і виливали, і колінкували перед ними. Правда се чи ні, а так йон розказував. Хоч я й сумнівався, бо дядько уже був дзузлий, як я стеріг яго у зборні, а все ще собою високенний і в плечах аршин: де стольки золота узять, у якім государстві стольки золота буде?
Але все мало було Латці, ще більшого хотілося. І уповночі поїхав йон кіньми, що вогнем дихали, у карету золоту запряженими, до гори Вишневої. Ніхто з пакульців сього не чув, і тольки я тепер знаю. І говорив йон Нестору Семирозуму нахитку: "Хочу я Богом стати, Несторе, бо тольки Бог знає усі діла земні і небесні ранєй, аніж яни почнуться, і тольки Бог смерті не відає". Покотилася сльоза по щоці Нестора Семирозума, бачив-бо йон наскрізь душу людську суєтну: "Не в моїй силі настановити тебе Богом над усім живим і мертвим, Гавриле. Але в силі моїй повернути тобі подобу людську…" І пропав Нестор Семирозум з-перед очей Гаврилових, лише могила, дерном заросла, та ніч, розіп'ята на хресті, та зорі в небі, над Вишневою горою. І впали шати царські з плечей Латчиних, і розтанули, як сніг навесні, а зостався він у своєму ватяшнику драному. І золотої карети, і коней, що вогнем дихали, не стало в подолі Вишневої гори. І побрів йон до хати своєї, вибудуваної, калі пану Опанасу ще служив. Але не було вже хати, стовпом вогню взялася хата, і тольки дєтки яго бродили по попелищі. І гомонів Гаврило Латка людякам, що збіглися на пожежу: "Ось був я цар, на золоті пив і їв, а хто я теперечки?!" Од тих пір Гаврила Латку в Пакулі Царем і прозивали.
І зробився йон як тьопнутий. Ходив по лісах, та лугах, та болотах довколишніх, усе царство своє розшукував. А далєй став череду сільську пасти, щоб дєток прогодувать. І як пас йон череду людську, сидів одного дня над Чортовим болотом. І побачив йон серед тапіла, в плюшняку чорта-болотяника, з ріжками на кудлатій голові, як у молодого бичка, се йон сам мені розказував, поки смерті ждав. І побачив Гаврило, як до того чортяки вовчар скрадається. І подумав йон: "Порятую куцого від наглої смерті". Подумав йон так і крикнув: "Ей-ей, дєдко, побережися!" Болотяник зирк, а вовчар уже близько — і в тапіло з головою. А як потюпав вовчар у чагарища, випірнув чорт і гомонить до Латки, Царем прозваного: "Як табє оддякувать за порятунок?" А Гаврило притьопаний одвічає: "Зроби мене Богом". Зареготів болотяник, закрутив головою, аж тапіло збрижилося, а далєй каже: "Ще не траплялася мені людяка, яка б на Божий сан зазіхала, бо тяжка ноша ся — світ на собі тримати. Але за добро твоє повідаю, як живій людяці на небо дістатися. За високими горами, за піщаними пустелями, на краю землі є тепле море, а в морі острів, Горіховою землею зветься, а про яго табє ще Нестор Семирозум гомонів. Живуть у тій землі людяки в теплі, добрі та справедливості. З того острова на небо є драбина, і залазять по ній людяки на небо живими, бо не вмирають. А як зійдеш на небо, та-мочки уже й до Бога близько, не забудь тади і мене, старого чорта, що у болоті од сотворіння світу". Зареготів знову болотяник та й пірнув у тапіло і вже не з'являвся перед очі Латки. Од того дня ні про що Гаврило думать не міг, а тольки про землю Горіхову. Погодєй посадив йон дєток своїх, та жонку свою, та матку на воза і подався світ за очі щасливого царства шукать.
Отак йон мені проказав про свою колишню жисть, покуль солдати на Вороновій горі для яго зашморг в'язали, і я до Книги днів, що тади почув од яго, вписую.