І присіли вони біля шафи, на борони перевернуті, закурили. І мовив Мохнач: "Скоро сільком знову до зборні свисне, номерки тягти на землю панську та попову, теперки не пропадем!" — "А мені чужий шматок горло дере, не можу…" — зітхнув Терпило. "Не чужа яна, земелька, а наша, людяцька, у наших дідів-прадідів Журавські нахапали, ми тольки награбоване назад одбираємо. Так що гріха туточки нема. А калі б і був гріх, у такеє врем'я жить треба, як люди довкуль тебе живуть, Кузьмо Несторовичу. Бо будуть вони тобі довго дурдом пригадувать, люди — вони злі робляться, калі живеш і думаєш не так, як усі". Мовчки підвівся Кузьма, син Семирозума, і почелепав додому. Серед двору свого зупинився, звів очі до неба, а вже споночіло, і зорі дивилися в душу його співчутливо. Але не могли зорі сказати, як жить йому на білому світі, розкуйовдженому вітрами перемін. І німе було небо до нього, бо душа Кузьми, сина Семирозума, розгублена, німувала.
А як наступив день, коли номерки на землю у зборні брали, самі ноги підняли Кузьму і понесли до людей. Земля — магнітом тягла. І хоч брав він номерок одним з останніх, випало Терпилу добре: у Поповій долині. Три гектари (ділили по душах, а у них з Марусиною дітей уже четверко, та ще ж — матір Кузьми, та син Оксани — Нестор), три гектари землі — як золота. А в неділю рано пішов він на поле, відтепер — своє, глянуть. Рівне поле було, наче карта. Ще сніг лежав по ярах латками, зчорнілий од туги по зимі. А туї, на рівному, земля парувала вже. Сонце в тумані березневім — біле з лиця, ніби з окоренка осини виточене, ї дуга над сонцем — золотисто-блакитна, а під дугою — дзвіночки жайворонів хвалу весні видзвонювали. "Невже ж бо се і я — уже хазяїн землі, орач, і не в наймах десь, а—на власній латці, та ще якій!.." — глибинна, нутряна радість бродила в душі Кузьми, на дріжджах весни, що пахла відталою землею.
Але скоро зробилося йому соромно: радіє тому, що саме, нетруджено, прийшло, ніби вкрадене ним. І опустився він на коліна, і молився до сонця пристрасно, як молилася Марусина перед своїми богами, на дерев'яних дошках мальованими: "Сонечко, ти — лице Бога єдиного, в якого я ще вірую, бо — відкрилося мені. Ти — лице вогню всесвітнього, що душі творить. Не для себе я землю сюю беру, що ніби з неба мені упала, хоч досюль так тяжко нашому братові, селюкові, діставалася і з покоління в покоління у снах щасливих привиджувалася. А беру я сюю землю задля дєток своїх, їх у мене четверко, і вже п'ятеє обіцяється. Докуль сила в руках моїх є, якось прогодую їх ремеслом своїм. А як не стане мене, врем'я ж бо таке переживаємо, що людяка — наче тая муха, одної з нею ціни, як тади вони — без мене? Попідтинню старцюватимуть? Калі я що не так думаю або чиню, підкажи мені, святеє сонечко…"
Але котилося сонце по небу синьому, видзвонювали дзвіночки жайворонків під його дугою золотою. Котилося, наче й не до нього волав Кузьма, син Семирозума. І з тугою великою подумав Кузьма про батька свого, Нестора Терпила, Семирозумом прозваного. Хоч досі рідко згадував про нього, знав-бо його більше з оповідок материних, малий був, як помер батько. І подумав Кузьма, болісно переживаючи самотність свою під небом весняним, у сяєві молодого сонця: "А був би живий отець мій, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, він дав би мені раду мудру, як далєй на світі проживать".
І щойно він так подумав, як з'явився батько його, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, серед поля, Кузьмі наділеного. З'явився він у ризах золотих, наче із сонця зшитих, і йшов він по землі відталій, але землі ногами босими не торкався. І впізнав його Кузьма з лиця, бо лице батькове на дні нам'яті жило.
Се-бо — правда, являвся Нестор Семирозум людякам пакульським у літа тяжкі, як ми горе горювали, являвся, хоч покійний давно був, а Кузьмі, сину своєму, чи не першому йон об'явився.
І мовив Нестор Семирозум голосом німим, як дерева і трави перемовляються між собою, але вчув той голос Кузьма: "Синку мій, як був я ще й тілом на землі, а не тольки, як тепер, душею, відкривавсь очам моїм жадібним скарб великий. І звабився я, але не давсь мені скарб. Отак і з вами, людяками нинішніми, буде. Стережіться упійматись на дармовицю. Послухай ради моєї, синку, і надійся болєй на ремесло своє, бо його у тебе ніхто не одбере, а ще довго тобі земельку топтать. Врем'я ж гряде — до людей не ласкаве, вельми ж, як людина сові слива й розумна. А ти — душею живий. Сеє все я ще у шибці віконній побачив, як ти народився. Болить душа моя за всіх вас, людей Краю, і через сеє нема мені покою на небі, де я з Богом про вічне розбалакую, як осьдечки з тобою, сином своїм".
І не стало Нестора Семирозума посеред поля, і голосу його не стало чуть. Лише в пам'яті Кузьми ті слова зосталися. І тяжко роздумував він над батьковими словами, додому повільно вертаючи. А як прийшов до дворища свого, Марусина, плачучи, з хати вибігла: "Ой, німці ідуть, силою великою, уже в Крутьках вони. Люди крутьківські прибігли з плачем та горем: добро поміщицьке німці назад одбирають". І подумав Кузьма, син Семирозума, уголос: "Правду-таки мені щойно батько мій покійний гомонів: на чужому горбі до раю не в'їдеш…"
А Марусина дивилася на нього, як на хворого, очима печальними.
Сеє вже на моїй пам'яті, на моїй. Як німці у село зайшли. А з ними ще такі — у жупанах, і чемерочки на них, ніколи такого не виділа, що вже то за людяки були, відки яни, — і не знаю. На Благовіщення, саме вода пішла. І шукали яни комітетників. Але Борис Говоруха із сільськими заводіяками у Синявські ліси одійшли. А хто не встиг чи не захотів, тих біля зборні різками потчували, сеє на моїх очах було.
І пан Костянтин Журавський, син баронеси Наталі, з ними прибув, на коні вороному, та усе з німецькими начальниками джеркоче, йон умів по-їхньому. І наказали німці усе, хто що узяв з помістя, панові повернути. І зводили та зносили людяки, бо нікуди дітися. А в мого батька під повіткою шафа лежала. Прочув йон про таке, прикидав шафу соломою, ще й поліняк зверху наклав. Тольки ж найшлися такі, що панові Костянтину у вуха внесли.
Дак, мо', Вовчар і вніс, сусіда ви доброго мали…