А робив того літа Кузьма у писаря сільського, що будував хутір у полях, над річкою Жеведесою. З тих пір називають це урочище Писарівщиною. І віддав йому писар сільський свою частку лугу за Страхоліссям, бо ще він худобою не обвівся, а в Кузьми — і корова, і коняка. Скосив Кузьма ту частку, і стояло сіно в корицях, бо все не було коли про нього подбать. А однієї літньої днини таки поїхали Кузьма з Марусиною в луги, щоб забрати сіно. І вклали вони доброго воза, рублем пов'язали. Кузьма зверху стояв, а Марусина вилами оберемки подавала. І узявся Кузьма за край рубля, перевісився, руку подав Марусині. Легко забралася Марусина на вивершеного воза з сіном, бо ще молода була і дужа. Схитнувся віз, і упала вона із сміхом гарячим на чоловіка, обійняла міцно і на себе перекинула, сміхом своїм ошпарюючи, наче кип ятком. "Тю на тебе, ненаситна, — боронився Кузьма, — ти б і на вигоні посеред села любилася!.. Люди ж побачать…" — "На жнивах люди…" — відповідала йому розпалена Марусина. Підвів голову Кузьма, озирнувся: і правда, ніде ні душі, тільки лелека, ногу підібравши, на копиці, та маківка пакульської церкви з-за пагорба визирає, та сонце сміється гарячим сміхом Марусини. І пахло сіно сотами джмелиними, і Марусина солодко пахла. І припав він до тіла жінчиного, як у ніч ту, найпершу, після весілля, у домі новім, для Марусини збудованім. І застогнала Марусина жадібно, і закричала криком солодким, аж лелека злетів із копиці та закружеляв у небі, навколо сонця….
І гукнула Марусина у хвилину жаги шаленої, здригаючись під Кузьмою, наче віз уже рушив по купинню болотному, і гукнула Марусина, вдивляючись у небо хмільними од любові очима: "Янгола бачу, святого янгола!.." Засміявся Кузьма, од жінки одриваючись: і в отакі, самозабутні, хвилини любощів колишнє послушництво монастирське відлунювало в ній. Одкинувся він на сіно горілиць: лелека кружеляв над ними, в самім чолопочку високого неба. Дзвеніло у вухах йому, і дзвін той не минав, як це було раніше після любощів з Марусиною. Дзвін — тривожний, сполошний — од села линув. Підвівся Кузьма на возі з сіном, озирнув пагорби, за ними — Пакуль, чи не димить ніде. Чистим було небо літнє. "Се янгол нам дитятко ніс", — казала Марусина, осмикуючи спідницю. Голі ноги її були — як дві ріки молочні з берегами сахарними. І згадав Кузьма слова сільського писаря, який газети читав: "Будуємося, а чи будемо жить? На війну, як на грозу, збирається, Кузьмо Несторовичу".
І поїхали вони в село, назустріч дзвонові сполошному. І мовчали обоє усю дорогу, і тулилася Марусина до чоловіка лагідно й журно, наче розлуку душа віщувала. А як під'їхали до двору свого, Уляна вийшла з воріт, і очі її печальні, і голос її переривався: "Война, дєтки мої, з германцем война…"
Дак Уляна Несторка — тая ранєй про усе знала, калі і що. Од Семирозума, покійного давно. Йон з того світу їй являвся. В уборі коштовному, у ризі золотій. І з білого оболока в небі серед поля до неї гомонів. Сама признавалася. А були дні, калі з кожного листочка на дереві чи кущі його лице на неї гляділо. Бо йон десь коло самого Бога тади перебував, і Книга часу перед ним була відкрита. І йон усе наперед знав, а душа за своїх родаків на землі боліла, то й стелив соломку, щоб м'якіше їм, як падать доведеться.
То усе — баляндраси людяцькі та забобон темний. Нічого Уляна Несторка наперед не знала, а про войну миколаївську уперше почула од старшини, що по селу на коні ганяв, сповіщаючи пакульців. А скоро й повістки мужикам нашим прийшли, кому на войну. А як прощалися вони з радними, на Чумацькім шляху, за хутором Несторовим, коло берези…
Ой бабо, та се уже ви про останню войну гомоните, усе у вашій голові старій переплуталося! А в миколаївську ще ніякої берези за Несторовим хутором і близько не було. Се вже її Уляна, мо', в годі дев'ятнадцятім посадила, на тім місці, де її любчика, комісара, кров пролилася, і вже йому могилу його товариші копали…
Не в дев'ятнадцятім-бо, а калі б не в двадцятім годі, се вже як червоні од поляка одступали, а Мартинів син, Вовчарем прозваний, із хлопцями своїми перестрів їх у Страхоліссі, і бій був за селом.
Мо', і так, ті роки у голові — як горох у торбі, стольки пережито. Дак копали йому уже могилу, комісару тому, а Уляна калі б не по щавель на луги ходила. Іде вона мимо, а вже над комісаром промови промовляють, щоб похоронити. Дак вона глянула на нього, та й каже червоним: "Не спішіть його у землю закопувать, начальника свого, бо йому ще жить і жить, на роду так написано, а смерть йому інша судилася, але не скоро тоє буде". І забрала його до-себе, і одходила травами та примовами своїми. А в ту яму, що його мали закопать, — березу вона посадила і казала любчику своєму, а вже ж тому любчику, мо', на сьомий десяток тади повернуло: "Оклигаєш ти і поїдеш., і ніколи вже у Пакуль не навернешся, а я під сюю березу приходитиму, щоб тебе згадать, і плакатиму за останньою весною серця свого женського, як береза навесні плаче…" Отакеє розказують досюль.
Ну, а на миколаївську войну се ж ми своїх мужиків возили аж у Мрин підзодами, на станцію тую. Як сьогодні помню — сокира за поясом у Кузьми, сина Семирозумового. Я, гомонить йон, сокирник од Бога, сокирою і з германцем воюватиму. Аж прийнялося йому по-всякому. Бо десь через год заїхав йон додому, вертаючись із госпіталю, Георгій срібний на грудях, медаля тади так звалася, а сам — білий-білий, наче з хреста знятий, і кашляє як чахоточний. Як прочула я про сеє, побігла на хутір Несторів, про свого Артьома в Кузьми розпитать. А йон і розказує. "Усе, як було, — гомонить, — скажу тобі про теє, що знаю, а чого не знаю, про теє брехать не буду. Попали ми з твоїм Артьо-мом у роту батарейну, ніхто не зглянувся, що — платник я. Але був я там болєй в обслузі, бліндажі для командирів строїв та підносив снаряди. І воювали ми, як усі воюють, бо война є война: як не хочеш, щоб тебе убили, мусиш ти убивать. І вже були ми в резеові після боїв, передихнуть нам дали. Калі ж піднімають серед ночі і знов — на передову, кулеметні гнізда ладнать. А дощ, а темінь, а слякоть. Притягли ми колоди, став я ті колоди укопувать. Артьом із хлопцями — по плиту залізобетонну поповзли. Нема їх і нема, а вже десь під ранок. Калі — вітрець у наш бік, од німецьких, окопів. Я — до кулеметників поповз, у окоп, закурить. Глядь, аж туман білий-білий долиною котить. Туточки — чую крик страшний: гази! гази! Куди тікать, як той туман — ось уже йон. Я мокрою шинелькою закутався, і — на дно окопа. Задихаюся, а — терплю. І так до світанку дотерпів я. Калі розвиднятися почало, і вже дихається мені наче легшей. Устав я. Устав я, гляджу: сонце за моєю спиною сходить, а вони ідуть. Страшко ідуть, у протигазах. І— ніде нікого з наших. А коло мене — кулемет. Куди мені тікать?! А я в роту до кулеметників ранєй часто заглядав, бо машинерією усякою давно інтересуюся. І такая в мене раптом ненависть возникла, се ж ви, гади, думаю, моїх товаришів газами потруїли, а тепер хочете й мене із світу звести. Я й давай з кулемета по них. Вони — не ждали, трохи я їх скосив, інші — залягли. Калі й наші — в атаку. А тольки притруівся я тими газами, уже у госпіталі очуняв. Аж входить у палату одного дня полковник і — Георгія мені на груди. Артьома ж твого від тої ночі я не бачив, і розпитать не було у кого. Мо', йон де і живий, тольки — не знаю. А я завтра, — се Кузьма гомонить, — завтра поїду на фронт, долей германця бить, до остаточної перемоги". Отакеє тади йон мені набалакав, а я дивлюся на нього та й думаю: чи се-бо йон, Кузьма, син Семирозумів, чи не йон? Бо як їхали ми ранєй на станцію білою Русалкою їхньою, дак мій Артьом усе хорохорився, наче півень: єнералом вернуся, тольки ти туточки на чужі штани не заглядай, бо приїду, в хрестах весь і штани з лампасами, і вб'ю тебе, як останню. А Кузьма плакав усю дорогу і на станції біля поїзда плакав, так не хотів на войну іти, Марусину і дєток своїх залишать. Як рушив уже поїзд, дак начальники ледве одірвали його од Марусини, наче приріс до неї. Ну, думала я тади, який там вояка з Кузьми, тольки під спідницею у баби йому сидіти, ось мій Ар тьом — вояка з вояк. Дак Ар тьом — скольки там йон воював, а чотири годочки у полоні германському прогибів, бауеру якомусь там орав і сіяв, а в Кузьми — грудь в Георгіях. Якось перестріває мене Мару сина, хвалиться: одписав мій Кузьма, що уже йому і другого Хреста повісили, а ще як одного Георгія получить, дак буде йому пенсія од царя до смерті, і полковники йому честь оддаватимуть, а мо', і дворянином, як наші пани Журавські, стане. Калі ж скоро покотилося по язиках: у тюрмі Кузьма, у київській. Зібрала Марусина того-сього і прибігцем — у Київ. Аж його уже в тюремному, з ґратами, вагоні у Сибір потарабанили. Так розказують.