А як настав час покрівлю стелити, привіз Кузьма з Глеїв, що на березі Невклі, глини білої, жирної. І викопав він на дворищі своєму ями дві. І розвів в одній ямі глину водою, і стала вона як сметана. І клав він снопики околоту житнього на дно другої ями у три пласти, і поливав глиною рідкою. І мокла солома в глині. Тоді виймав снопики з ями, І стояли вони навколо сторчма, поки вода стікала. І вкривав Кузьма дім кулями вогкими, ще й глиняною мішаниною зверху примочував. Приходили на хутір люди з Пакуля, дивилися на роботу його, питали, навіщо се. А Кузьма одказував коротко: "Од пожару і задля довго-віку". І хитали люди головами замислено: "Кузьма, син Семирозума, хату будує, як будував Ной свій ковчег перед потопом, про що розказується у святім письмі. Йон щось знає. Бо ще батько його Нестор, Семирозумом прозваний, віщував скоро змій огнедихий над землею літатиме і буде поруха на все живе".
На заході літа суш велика була, і загорілося болото Замглай. Уночі світилася червоно половина неба, і дим клубочів над Невклею, і встеляв луги сиволозькі. Невдовзі загорілися ліси Синявські, і казали люди старі, що се уже — земля тліє, і Страшний суд близько. І жили усі в страсі великім. А були такі, ще коней запрягали, складали на підводи начиння хатнє й тікали з села, куди очі бачать. І їхали та йшли вони повз хутір Несторів, і бачили, як Кузьма, син Семирозума, не виглядає суду Страшного, а свою роботу глядить. І казав до людей Кузьма: "Люди добрі, Страшний суд, що нібито його віщує звізда вогняна, на віник схожа, — він у душі людяцькій, і щодня і щоночі ми — перед судом там. А як буде насправді Суд, про який у письмі святім писано, дак буде йон усюди, і на небі, і на землі скрізь, марнота марнот—од нього в інші села тікати". І вертали вони додому, присоромлені.
А Кузьма, син Семирозума, ґанок майстрував, і не було більше такого ґанку в Пакулі, та й у Краї усім: з дощок різьблених. Птахи чудернацькі і квіти красувалися на дошках тих, наче на рушниках, пакульськими дівками вишитих, а над входом у дім — голуб і голубка цілувалися. І вивершив він із дощок струганих шпиль високий над ґанком, а на того шпиля посадив півня, власноруч із жесті вирізаного. І як віяв вітер, півень повергався навстріч йому й крильми бляшаними вимахував.
Дак і пішов скоро між людей поговір: як запіє той півень голосом залізним, моровиця по зелілі ходитиме і для багатьох погиба настане. Се я ще за фартух материн трималася, а в пам'ятку, бо і ми, подлєтки, зирили на того півня із страшком, як повз дім Кузьмин ішли. Але мовчав півень той аж до колективізації, хоч усякою переживалося людьми. А як зайшла у двір Кузьми, сина Семирозумового, "червона мітла", мо се ж у годі тридцятім, замахав півень крильми, хоч безвітря було, і закричав голосом залізним на весь хутір, і в Пакулі було чуть. Дак Федір Сиса, син Севастяна Сиси, що сало колись у Савки Малахи вкрав і помер з голоду у годі двадцять переїм, забрався по драбині на гонок і стержнем, яким вони хліб у землі та стріхах намацували, по шпилю ударив. Різьблені дощечки тріснули і розсипалися. Але не упав півень на землю, а ще дужчей замахав крильми, злетів з криком страшким у небо і зник без сліду, у хмарах. Сама я, правда, сього не бачила, а. люди так розказують. І сталося, як віщувалося: розруха пішла по землі, а скоро — і голод. І вимерло люду, старого, малого і всякого, без числа.
Дак і Федору Сисі відгукнулося за того півня! А відгукнулося Сисі в порідді його. Син Сисі в, як у фезеєн тую насильно забирали, скоро по війні, сховався од міліції в болоті Чортовім, а вже осінь була, застудився і вмер, чахотка задавила. Дочка ж народила єдиного онука, і той пропав. Як брали онука у військо, поповозив Сиса торб начальникам міським, аби сина в Мрині чи Києві зоставили служить, а в Афган не посилали. І служив йон під Києвом. Матка його і туди попоїздила: як кабана заколе — так і везе, так і везе. Усе командирів синових сальцем-м'ясцем підмащувала, обіцяли і залишити в надстрокову, і квартиру дать. А як случилося горе в Чорнобилі, їх, солдатиків, першими у те пекло і кинули, уже ніхто не споминав, чиє сало їли. Дак яно, бідне, якийсь там грахіт, Сиса потім розказував, голими руками брало, а йон аж світився. І прислало воно, бідне, додому тисячу рубликів, премію, писало, генерал вручив, почесна: як женишся, мовляв, персня золотого нареченій купиш, а собі — костюма весільного. Дак купили за ті грошики йому костюма нового — калі у труну клали. Вернувся йон, онук Сиси, скоро додому, списаний з війська, се ще Пакуль був. Як вернувся додому, дак, мо', з місяць ще потинявся по селу, далєй упав на вигоні наче підкошений і вже не підвівся.
Дак матка його се на похоронах голосить, Чорнобиль проклинає і генералів, які його туди послали, а я слухаю та й думку свою плету: а може, Чорнобиль той з "червоної мітли" почався і се півень залізний, Федором Сисою з гонку Кузьми, сина Семирозума, збитий, дитя безневинне через стольки годочків клюнув?..
На Другу Пречисту, а в Пакулі — храм, прийшла послушниця Марусина в село — з родичами попрощатись, бо мала ось-ось постригтися в черниці. Як ішла вона повз хутір Несторів, раз у раз на обійстя Семирозумів озиралася. І запитувала вона на вигоні у людей стрічних: "А чия-бо то хата під горою Круковою наче писанка?" Одказували їй люди: "То хата Кузьми, сина Семирозумового, для тебе, Марусино, збудована…" Ніяковіла Марусина, очі долу опускала: "Для мене — Богом збудовано, до кінця днів моїх". І роздавала вона пакульцям болящим хрестики, у Київській лаврі посвячені, а в кого болі великі — тим земельку з печер лаврських, що в них угодники святі лежать, наперстком одсипала у вузлики, прикладати до тіла, де болить.
І прийшла вона другодні до Уляни на хутір попрощатися, батька-бо її, Потапа Туренка, Безсмертним прозваного, в часи давні Нестор Семирозум з того світу повернув. І вклонилася вона Уляні з порога: "Простіть, тітко Уляно, якщо провинилася коли перед вами чи помислом, чи вчинком, чи словом лихим". Сказала їй на те господиня: "Дитинка ти добра та лагідна змалку була, Марусино, ні помислу, ні вчинку, ні слова поганого за тобою не знаю". І вклонилася Марусина до Кузьми, що біля вікна стояв, біліший від стіни крейдяної: "Простіть, Кузьмо Несторовичу, якщо коли помисел мій, слово чи поганий вчинок боляче вам зробили. Бо іду я, вважайте, з сього світу, і тільки на тім світі, якщо Бог дасть, стрінемося ми". Довго мовчав Кузьма, син Семирозума, а далі мовив так: "Єдиним ти завинила переді мною: стрілася мені на цім світі. І люблю я тебе болєй, аніж душу свою. І перед лицем матері своєї прошу тебе: не іди в монастир. Богові слід молитися ділами добрими, земними, а не словом. Не іди в монастир, а будь за жонку мені, бо судилося нам разом буть, так у Книзі доль не нами записано". Зарум'янилося біле од життя монастирського обличчя Марусини, але опустила вона голову і мовила ледь чутно: "Уже я не від світу сього, Кузьмо Несторовичу, уже я — від світу небесного". І не сиділа вона довго в Уляни Несторки, а попрощалася й хутко пішла з двору не озираючись. А Кузьма стояв біля своїх нових воріт і дивився їй услід, поки й вигон не перетюпала.