Аж стрепенувся Галай, пасинок Мохнача, калі се вчув, а я близько стояла, бачила, яни тади усіх на Воронову гору зігнали. А таки ж так і случилось, як Латка провістив, у сімнадцятім годочку, у марті, його міські люди на мринському майдані повісили, я тади у барині служила і на власні очі бачила, верещав йон, як кабан недорізаний, смерті вбоявшись.
І ще сказав Гаврило Латка до людей пакульських: "Звиняйте, людяки, калі що не так, бо я хотів як луччей. Вам ще жить і багато бачить усього, доброго й поганого, тольки про землю Горіхову не забувайте. Хоч і не збулася яна, але в норові се людяцькім повік. І докуль шукатимете ви землю Горіхову, дотуль ви й люди". Одяг зашморг на шию і ногою ослін відкинув. І спалахнула зірниця над Пакулем, наче блискавка, а тоді й грім загримів, покотився з краю в край — з неба чистого, серед зими лютої.
Дак то ж йому голос був.
Із Книги днів
Се свідчу я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, востаннє. Бо сказано шені Богом, калі був я ще живий у яго на небі: зостанешся оком моїм і вухом моїм у Краї опісля літ своїх земних, скольки тобі одведете, і будеш ти судом моїм у ділах людяцьких, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім. Бо нікому се не дано, навіть Богові, хоч молитви людяцькі до яго возносяться щочасини туманом непроглядним, така їх тьма, і чує він, і страждає заразом з людяками. Бо кожна хвилька часу з іншою вузлом нерозривним зав'язана, і кожна піщина має місце своє, і на карті часу розписано, де їй завтра буть, і в кожної ляльки вертепної роля своя, знана вертепником тольки. І, добро по розуму своєму творячи, легко зло нове посіять, і зійде воно, і окотиться на людях. І повинен був онук мій Нестор, син Устима й Оксани, у снігах замерзнуть, між двох вогнів, за чужі гріхи плату платячи, і знав я се. Але захотів я, щоб продовжився рід мій на сій землі, у Краї, і повстав я супроти законів вертепу земного, самому Богові непідвладних. І уперше, відколи духом, а не тілом на землі, одвернув я зір свій од карти, простеленої на віки. І як упала Оксана моя на бойовиську людяцькому жертвою безневинною і смерть заглянула в очі онука мого Нестора, душа моя збунтувалася. І не уважив я пересторог Божих, узяв я дитя Оксани та Устима на долоню свою і переніс від смерті до життя, між випалів стрічних, та поклав на ґанок хати, мною за життя земного збудованої. І нашептав я Уляні, яка в хаті була: "Ось дитя на ґанку. Іди і продовж життя гілці роду нашого". І вийшла вона з хати, хоч стріляли довкола, і впізнала з хустки, в яку був малий Нестор закутаний мною, хустку я їй колись дарував, що се онук її. І сталося, як хотів я: не обірвалося життя Нестора, онука мого. Але відчув я тої ж часини, що Бог до мене перемінився і повеліває душі моїй на небо, у стовписько душ людських вертатися. Але не шкодую я, що так вчинив. Богові Богове, а людяці людяцьке, допоки жива душа її. А жива вона дотуль, допоки вогонь життя живого на землі підтримує, а не спостерігає байдуже, як загасає воно.
Але була ще ніч моя, і ходив я між людяк пакульських, втішаючи живих у горі їхньому і тих, що мертвими тої кривавої ночі стали. І врозумів я, що у Бога, хоч і в скорботах він за нас, своя правда, а в людяк своя. І ніколи вони не житимуть так, як на карті часу розписано, а бунтуватимуть вони супроти велінь Богів земних і небесних, допоки життя на землі тлітиме, бо се в природі людській, ї хоч ітимуть вони нерідко по колу і знову вертатимуть на круги вчорашні, ловлячи за хвіст те, що вчора відкинули геть як мертвечину, все одно не знатимуть спину. Бо вже одривалася душа моя од землі, і карта часу стелилася перед очима моїми все далі в майбутнє та минуле, і провидів я те, чого людяці на землі не дано знати, А як визирнуло сонце з-за Чорного лісу, червоне од крові людської, пролитої вночі, душа моя пливла в рожевій високості неба. Але не на карту часу я дивився, а тольки на карту Пакуля внизу, піді мною, таку схожу на долоню людяки трудящої річками доль і пагорбами пристрастей. І страждала душа моя стражданнями великими, бо не хотіла розлучатися ані з Невклею, ані з болотом Замглай, ані з лугами Сиволозькими, ані з лісами, озерами та горами, а найбільш із людом пакульським, Краю усього. І бажав я йому жагуче, як живий, а не мертвий давно, пережити усе, що судилося йому пережить, перебрести через вогняні ріки часу, перебрести — і буть.
І се свідчу я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, для тих, хто прийде потім і читатиме Книгу доль і днів минущих: душі наші, чи на землі вони, чи вже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого,
І се кажу вам я, Нестор Семирозум: будьте, допоки світу.
Книга Кузьми, сина Семирозумового
Було літо господнє одна тисяча дев'ятьсот десяте. Того року з'явилася на небі звізда, на віник вогняний схожа, і гомоніли люди старі, що віник той скоро вогнем по землі пройде і пусткою світ стане, бо в сирій землі лежатимуть, хто сьогодні життю радіє.
Але живі — про живе думали. І приходили люди з Пакуля та сіл довколишніх до Уляни Несторки, в хатку, з хліва, як дім солдати спалили, сяк-так зліплену. Приходили люди до Уляни Несторки і від хвороб пособити просили, вірили ж бо, що їй од Нестора Семирозума передано. І помагала вона, як могла: кому — настоями з трав, кому нашіптувала та примовляла, а кого й водою з кринички, покійним Нестором викопаної під горою Круковою, напувала. Не впорожні ішли до неї люди, оддячували за лікування чим могли, з того й жила, онука Нестора, сина Оксани та Устима, на ноги піднімаючи. І багатьом пособляли трави та вода кринична, коли з рук Уляниних, і слово її пособляло.
Дак знала вона щось, і з нечистою силою вона водилася. Я ще тольки гулять починала, і сиділи ми з дєвками на колодках, калі бачимо — летить Змій од болота Чортового повз гору Крукову. Ми аж попригиналися, так низенько летів йон. І — вихиляється та блистить, вихиляється та блистить, тади — на дворище до Уляни Несторки, і пропав тамочки, наче в криницю пірнув.
Не, то все — страшки та брехні людяцькі. Про трави і воду криничну яна од Нестора покійного знала. І очі мала давкі та гострі, се правда, гляне, бувало, на тебе — наче полум'ям обпече. Дак я думаю, що сеє в неї, Уляни, од пере-життів великих: і зятя, і дочку, і приймака свого, Гаврила Латку, в одну осінь яна втеряла, а сина, одинака, в тюрмі причинили та й у сніги сибірські погнали. Ще й хата на її очах — димом у небеса. Дак глиною хлів обтинькувала, Матвій Мохнач по-сусідськи вікно прорубав, та й живи, Уляно, з дитям малим, у стійлі коров’ячім…