І раділа Уляна за сина свого Кузьму, від Нестора Семирозума народженого: був-бо він роботящий і до ремесел ручий змалку. Хоч і без батька ріс, а вивчився струмент у руках тримать. Ще хлопцем був, а вже заходився скриню сестрі своїй Оксані робить. А дошки на горищі ще од Нестора покійного лишалися, як заходився він був літак майструвать. І склав Кузьма за одну зиму скриню, і так склав, що люди приходили подивитися і дивувалися. І пішов він до цигана Луки, який табір залишив та до Теклі Канчучки у прийми пристав, у кузню. І робив біля горна чимало днів, і поробив стяги залізні, і оббив краї скрині. І зварив він фарб веселих з кори, коріння та олії, і намалював на віку скрині квіти чудернацькі, а боки скрині розмалював яблуками, грушами та вишнями. І не було скрині такої в Пакулі, і дивувалися, хто бачив, а Уляна пишалася сином. Але не знадобилася скриня для Оксани, бо пішла вона з Устимом у світи далекі. І ловив Кузьма рибу в Білорічиці, і ловилася риба, як мало в кого, усе йому давалась. А ловив він рибу з човника, ще Нестором, батьком його, видовбаного. А як пристав до Уляни Гаврило Латка, ловили вони вдвох рибу, а тісно двом було в душогубці.
Тоді сказав вітчиму Кузьма, а він його з першого дня дядьком звав, батьком не звав: "Дядьку, зроблю я собі баркаса і випливатиму в Невклю по рибу". Сміявся з його задумки Гаврило, бо сам він не був охочий до роботи і ремесла не знав: "Хлопче, щоб баркас зрабіть, треба багато лою в голові мать, а ти ще маладьон-зелений". І поїхали вони в казенний ліс, знайшли сосну без сучків, спиляли її біля самої землі, вершину та гілля однесли в Чортове болото і притопили за очеретом, а на пні посадили кущ ялівцю, щоб і слідів не зосталось од сосни. І привезли вони сосну вночі, а ніч була темна, і ніхто не побачив. І принесли вони раму од Матвія Мохнача, і розпиляли сосну на дошки. А як висохли дошки на горищі, почав Кузьма робити баркас, і вже не сміявся Гаврило Латка. І сказав Кузьма: "Не треба смолити днища, хоч інші так роблять, бо не пропускатиме мій човен води". І не вірив Гаврило. Тоді одвезли баркас на Білорічицю і випливли в Невклю. А як попливли, то спершу мокріло днище, але скоро і спати можна було в човні, не боячись течі.
І дивувався багато хто в Пакулі, і пішов поголос між людей у Краї. І приїхав бричкою учитель Воробей із Радуля. І приїхав учитель з Радуля, оглянув баркас і захотів собі такий. Узяв Кузьма, син Нестора Семирозума та Уляни, сокиру, фуганок, гембель та лучкову пилу і пішов сіверським шляхом у Радуль. І запитав він у радульських людей, де учитель Воробей проживає. І сказали люди, що за річкою Воронццею його хутір, І перейшов Кузьма річку Вороницю по кладці дубовій, і прийшов на дворище учителеве. І хвалився перед гостем учитель Воробей майстернею своєю в садовому будиночку. "Калі б я мав стольки струменту, я б усе рабів", — мовив Кузьма. Засміявся учитель: "До струменту ще руки й голова потрібні". І побачив Кузьма, що дев'ятиаршинні дошки не можна в той будиночок занести і на верстат приладнать. І набив він у дворі кілків у землю, по два, переплів їх лозою і так стругав гембелем, а боки стругав рубанком, поклавши дошки одна на одну. І до осені зробив він баркас учителю з Радуля. І спустили баркас на воду, і не протікав він. Дякував учитель Воробей і заплатив Кузьмі по-божому. Радів Кузьма, що вже ремеслом на хліб собі заробляє і добро людям робить.
Повернувся додому, а вже вітчим без ока і рубець через усю щоку. Розказувала Уляна сину про бунт у селі і плакала, що Гаврило калічений. А ще плакала Уляна, що про дочку і зятя нічого не чуть, а в городах, гомонять, таке тепер діється, що й слухать страшно. І казала Уляна: "Не треба, синку, мені грошей, тобою у Радулі зароблених, якось ми з Гаврилом перебиваємося, хоч і не дуже йон до роботи ручий. Не треба, синку, мені грошей, тобою зароблених, а сходи, синку, в Київ та провідай Оксанку нашу, як там яна проживає, і про Устима узнаєш, як йон та що з ним". І обіцяв Кузьма, що зробить, як мати хоче, тільки картоплю поможе викопать. Бо Латка од господарства зовсім одбився, ночами десь пропадав, і вдень приходили до нього люди та шепотілися.
А як викопали картоплю, узяв Кузьма скриньку із столярними інструментами, учитель з Радуля йому подарував. А взяв він скриньку з інструментами, думаючи щось сестрі та зятеві в домі помогти. А ще узяв він хліба, сала та рукавчик гарбузового насіння — на гостинець. Летіли качки, лебеді і гуси над ним — з болота Замглай, з Чортового болота, з лугів ближніх і з лугів далеких, що за лісами сіверськими. І казав Кузьма, як у казці, що мати колись розказувала: "Гуси-лебедята, візьміть мене на крилята і однесіть у Київ-город, до сестриці Оксани!" І відповідали йому гуси-лебедята: "Хай інші, хай інші, хай ті, що слідом летять". І прощально махали вони крильми з пронизливо синього, як Русалчине озеро, неба. Осінні поля, і ліси, і луки понад Невклею були печально-тихі й безлюдні, навіть звірина в передчутті скорої зими таїлася по ярах та нетрищах. І вразив його Мрин, галасливий, людний, сколошканий. Юрмища людей усіх станів снували по вулицях, і всі розмовляли про маніфест царський. Ледве допитався Кузьма, де та вулиця, на якій пані Дарина Листопад живе. Не до нього було людям. І не заходив би він до пані Дарини, але служила в пані Дарини Марусина, дочка покійного Потапа Гончого, і хотів він її побачить, бо вже давно не бачив. Жила пані Дарина біля Мар'їного гаю у власному Домі. Дім був одноповерховий, з мансардою, майстерним різьбленням дерев'яним оперезаний, а піддашшя ґанку трималося на чавунних колонах, з литими гронами винограду. І милувався довго Кузьма роботою рук людських.
І зраділа Марусина з'яві його, і розпитувала про новини сільські. І була вона до нього приязна й проста, хоч у місті В панів перебувала. І сказала йому Марусина: "До Києва пішки мало хто тепер ходить, хіба як на богомілля. А проведу я тебе на пароплав, тольки вже завтра, бо пароплав уранні відпливає, і причал туточки недалеко". І ще запитувала, чи має гроші на пароплав, а як не має, то позичить, бо пані її не кривдить, справно платить, та й нащо їй, Марусині, гроші, як вона черницею хоче буть, ігуменя милостиво погодилася прийняти її в монастир на послух, але вона ще роздумує. Але мав Кузьма гроші, що учитель Воробей за баркас йому дав. І дивувався Кузьма, що Марусина про чернецтво думає, але не казав їй нічого, бо соромився. Всадовила Марусина його за стіл на кухні, борщем нагодувала. І було Кузьмі добре біля неї. І побачив Кузьма, що хвіртка з двору у сад поламана, дістав із скриньки інструменти, став лагодить, бо руки роботи просили. І прийшли діти панські. Прийшли діти панські і дивилися, як він робить. І казали діти, що їхня гойдалка в саду похилилася. Пішов Кузьма за дітьми в сад, стовпи укопав заново, бо він усяку роботу любив. І щебетали діти панські коло нього, і подумав Кузьма, червоніючи, що колись у них з Марусиною, якщо не стане Марусина черницею, буде багато дітей, бо діти — це радість.