Нічого не сказав на те Опанас, а зачинився у себе в кабінеті і не виходив, допоки не доповіли, що отець Серапіон завітав і просить прийнять його. І просив отець Серапіон, як і щоосені уже багато літ чинив батько Опанаса — покійний пан Михайло Журавський, здати в оренду йому, сільському батюшці, Сухолуччя, луги понад Синявкою, що з левадою отця Серапіона межують. Розповів Опанас отцю Серапіону про задумку свою щодо агрономічного фермерського господарства: і що кошару має намір розширити, і що маслобойню хоче збудувать, і що корів породистих мріє виписати здалеку. А Сухолуччя, пояснив отцю Серапіону, думає повесні удобрити мінералкою, і буде там вигул для череди. Слухав усе те отець Серапіон неуважно, тряс бородою над склянкою з чаєм, і око його тіпалось, літа нікого не обминають, навіть батюшку. "Невже й я колись до такого доживу?" — сумовито думав Опанас, і хотілось глибокого віку добути, і страшно було. А як замовк молодий пан, перепитав отець Серапіон, ніби і не завважив довгої балачки господаря дому: "Так здасте мені Сухолуччя, як те щороку чинив ваш покійний батечко?" — "Не здам, отче, не можу, сам на своїй землі культурно хазящуватиму". З тим і пішов отець Серапіон.
Другого дня прийшов лист, що обрано пана Журавського заочно у гласні Мринського земства, і порадів Опанас, що відтепер зможе більше добра робити для народу, для Краю. А ще через день приїхав становий, похмурий, як Чорний ліс, що за болотом Замглай. І почав становий розпитувать Опанаса: що той промовляв до селян із паперті, коли школу закладали. Уже як дістав Опанас графинчик з вишуканим французьким питвом та наказав подати легеньку закуску, подобрішав з лиця гість і признався: від отця Серапіона надійшла скарга, що молодий пан Журавський бунтівник, що він лише вдає, ніби розкаявся, бо коли закладали школу у Пакулі, підбурював селян супроти влади й церкви. І обіцявся отець Серапіон звертатися аж до столичних властей, якщо місцевою владою не буде вжито заходів. І по-дружньому радив становий молодому панові зникнути на якийсь час із Краю, поки затихнуть хвилі від каменя, кинутого в нього батюшкою.
Увечері сказав Опанас ключниці Уляні, що він надовго, можливо і на цілу зиму, їде у теплі краї, до Криму чи на Кавказ, так лікарі радять. І не дивувалася Уляна з такого рішення, ніби зарані знала, що не залишиться молодий пан з нею, вагітною, на останніх місяцях під одним дахом. І ще незатишніше почувався біля Уляни Опанас, бо здавалося йому, що ключниця потаємні думки його читає. За тиждень, по першому снігу, поїхав пан Журавський, наказуючи Уляні, коли роди наблизяться, послати по лікаря у Мрин, бо хотів би він, повернувшись додому, побачити обох їх, Уляну і майбутню дитину, живими та дужими.
І обіцялася Уляна, дивлячись крізь Опанаса, ніби то тінь його була.
Обезлюднів дім Журавських, і не стала топити в домі Уляна, перебравшись у флігель до дітей. Сюди до неї приходив щоранку економ Гаврило Латка, більше розказуючи, аніж радячись, про роботи в економії. І посміхалася Уляна, спостерігаючи переміни в нім, і ніби себе впізнавала у перші тижні й місяці служби в пана Журавського. Бундючився Латка дедалі більше, недобрий до людей був, і прозивали його в селі голодним псом панським. Втім, уже він од'їдався потроху на панській службі. Од'їдався, проте не добрішав. Мав тепер Латка щомісяця чималий приварок з економії: і зерно, і солому, і сіно. А ще як ставав економом, дав йому пан Журавський корову з кошари економічної, дюжину овець і лісу на хату нову. Розповнів тілом, щоки блищали, як два горохвяники в салі, у кожушок вбрався і шапку смушкову. Порипуючи новими чобітьми, впевнено переступав поріг флігелька, в якому тепер жила Уляна з дітьми, але далі порога не насмілювався ступати. Знав-бо, що зі слова ключниці зійшло його сонц. е і так само з її слова закотитися може. Тої зими сніги великі упали, замети на пакульських вулицях біліли врівень зі стріхами. А в помісті Уляна наказувала відкидати сніг з доріг, і відкидали. Знала напевно, що не повернеться Опанас серед зими, а все одно прислухалася, чи не задзеленчить дзвоник на головній алеї, що від воріт до ґанку.
З раннього ранку кіт умивався — на гостей. А в Уляни почалися перейми. Як навідався ранком економ у флігель, наказала вона, щоб одвіз дітей, Кузьму і Оксану, до матері її на хутір, а із села привіз бабу Солоху, що бабувала. І зробив Латка так, як Уляна веліла. Надвечір знову замело, завіяло, а Уляна переймами мучилася, народити не могла. Пошкодувала вже, що не послала у Мрин по лікаря, як наказував молодий пан, але соромилася і боялася вона лікаря. А баба Солоха уже не знала, як раду дати. І думала Уляна, що помирає, і хотілося їй померти, і просила вона смерті у Бога за гріхи свої. Вітер сипав снігом у шибки, протяжко й тужно завивав у комині. А тоді загрюкало в сінцях, і двері навстіж розчинилися. І закричала Уляна голосом страшним: бо думала, що то вже по душу її прийшли. Бо вітер таке виробляв, що не чули у флігелі, як дзвінок дзеленчав під дугою і як коні біля ґанку зупинилися.
Аж переступила поріг жінка з дитиною літ п'яти, вовняною хусткою поверх хутряної шубки закутаною. Розгледіла баба Солоха у жінці пані Дарину, сестру молодого пана Журавського, і вклонилася низько. А для Уляни червоним туманом світ повитий був, і не впізнала вона.
І мовила Дарина до ключниці, коли роздяглася й оді йшла з морозу: "Сталося так, як твій Нестор колись віщував, Уляно: чотирма ногами переступила я поріг батькового дому. Тільки ж не розгледів він крізь роки, що я ж і рятуватиму тебе у біді твоїй". А Дарина уже знала про Уляну Несторку, бо Опанас їй у Сибір писав. І народила Уляна тої ночі сина, Дарині-бо у сибірських селах і за повитуху довелося бувать. І назвали сина Уляниного з волі отця Серапіона Купер яном. І підвелася вона третього дня, і порядкувала у домі Журавських, що одігрівся й ожив з приїздом пані Дарини. І було Уляні просто і легко з Дариною, що горя у Сибіру вхопила, а дочка пані Дарини Марія з дітьми Уляниними гралася.
І писав Опанас із Криму до сестри Дарини: "Люба сестро! Отримав телеграму від тебе і порадів неймовірно, що твої ходіння по муках нарешті закінчилися і знову ти під рідним дахом. Що ж, обоє ми за ілюзії молодості заплатили велику ціну, але настав час у роки, які ще нам залишилися, потішитися життям. Болить серце моє за Марію: які щасливі були б ми обоє, якби і вона переступила поріг нашого спільного родинного дому. І батьки наші на тім світі зітхнули б радісно. Але усі спроби моїх клопотань перед столичними чиновниками про долю сестри нашої гасяться її темпераментним запереченням елементарних законів людського буття. Я, звичайно, схиляюся перед мужністю її, але хіба не гідне жалю фанатичне засліплення Марії ідеями, що їх позичило наше легковірне і займисте покоління у чужих землях, ідеями, зерна яких неспроможні, як засвідчила історія, зійти й плодоносити на наших слов’янських грунтах? Боляче бачити і розуміти, що юне дівча жертвує власним життям у марній надії зламати державну машину, повернути колесо історії! Це однаково, що впертися плечем в одну з тутешніх Кримських гір, якими я милуюся з балкона, і спробувать посунути її. Наївно і смішно, хіба не так? Та й чи варто зсувати, тим більше якщо кожна тверезо мисляча людина усвідомлює, що найменші зсуви загрожують нечуваними досі і непередбачуваними катастрофами, і то не лише для вищих верств суспільства, а й для простого люду? Тут, у Криму, чи не вперше опинився я серед людей державного розуму і мудрої поміркованості. Так-так, поміркованості, хоч, можливо, слово це і викличе в тобі спротив. Але погодься, сестро, що нашій емоційній молодості саме розумної поміркованості і бракувало. Особливо подружився я з відомим земським діячем минулих десятиліть поміщиком із Київщини Славським. І хоч він удвічі старший од мене роками і, власне, завершує земний шлях свій, я знайшов у ньому свого духовного товариша і майже однодумця. Я чесно розповів йому про бурхливу молодість свою, повну соціальних і національних ілюзій, навіть про поїздку за кордон для організації друкарні. І Славський вимовив слова, які вразили мене, над якими досі роздумую: "Ви, Опанасе Михайловичу, переконані, що їздили за кордон по свинцеві літерки для народу? Наївно і недалекоглядно, якщо переконані, даруйте старому. Ви їздили по свинцеві кулі для народу…" Страшно і точно, хіба ні? Ми сіяли досить-таки бездумно, гаразд не усвідомлюючи, що виросте з посіяного нами в народі. А виростуть — старий Славський має рацію! — свинцеві кулі. Хіба трагічний кінець царя-визволителя не переконує нас у цьому, не обіцяє подібний перебіг подій у скорому майбутньому, якщо інтелігенція наша не візьметься за розум, а й надалі з гідною подиву легкістю піддаватиметься емоціям? Нові динамітники у Петербурзі пройшли той самий страшний шлях — від свинцевих літер до свинцевих куль, до динамітних снарядів, хіба не так?