Листя землі

Сторінка 356 з 357

Дрозд Володимир

Фанатичне служіння Нестірка Волохача комуністичній ідеї перетворюється на фарс. В. Дрозд доводить логіку виродження цієї абсурдної мрії про комунізм до сьогоднішнього дня. Багато років берегла баба Оришка — удова Нестірка Волохача кумачевий прапор — нагороду за макет майбутнього комуністичного Пакуля — "Пакульської комуни". Мріяв Нестірко про той день, коли прапор над сільською комуною замайорить. Не дочекався ані він, ані баба Оришка, ані діти їхні… А онук Володька, фермер, попросив у баби те червоне полотнище для "кориди", яку влаштував для хазяїна району, аби піддобритися і "розвеселити од трудів державних". Налякався начальник бика вигуляного, ледве утік, покинув і великого ножа, і червоний прапор, а "бик потоптався по прапорові покинутому як хотів, із багном змішав, йон і так уже був благенький, міллю поїдений, ниточки наскрізь світилися, як решето. Убили бика з ружжа, на кілках смажили та їли. Ось такою комунією наше трудне врем'я завершилося", — свідчить баба Оришка.

Тяжко уявити душевний стан хоч би тієї ж Марії Журавської, якби вона дожила до тих днів, коли її ідею соціальної рівності та справедливості реалізовував Михайло Громницький чи Нестірко Волохач. Справді, благородна ідея, що заполонювала світлі уми і чесні душі, перетворювалася у трагікомедію, у фарс. Михаль Громницький натхненно, з агресивною затісно буквально викошував косою революційного терору все, що нагадувало минуле, що було традицією, вірою, народною культурою, мораллю, духовністю.

Ідея соціальної рівності й справедливості благородна і вічна, вона стимулюватиме великі уми на пошуки шляхів і форм її реалізації. Та, на жаль, будь-яка спроба мирними чи насильницькими засобами встановити справедливий суспільний лад на рівні окремої комуни чи державного утворення закінчувалася провалом.

Володимир Дрозд терпеливо і грунтовно, впродовж усього творчого життя, досліджує ідейно-світоглядні та морально-психологічні засади та збудники поривань благородних, чесних, натхненних, самовідданих борців за соціальну рівність і справедливість. Скільки часу провів у архівах, скільки переслухав розповідей, спогадів, свідчень, скільки передумав, перечитав, намагаючись перейнятися тією всепоглинаючою готовністю іти на самопожертву заради торжества ідей рівності, справедливості і братерства! Не випадково він вкладе в уста революціонерки, чекістки Хави, такі слова: "Нині багато хто хапається історію писать, але, якщо нашої віри тодішньої не відчути, правдивої історії не вийде… Більшість нас, неофітів, полягла на фронтах громадянської, першими ішли на штики — за світову революцію, за вселюдське щастя… Потім прийшли інші, хто хмілів од влади над людьми. Так дикого звіра п'янить запах крові".

В. Дрозд пише документальні романи і повісті "Ритми життя", "Дорога до матері", "Добра вість", досліджує ідейно-психологічні засади героїчної самопожертви на всіх визначальних переломах національної історії XIX XX століть. Та найбільше тривожить письменника моральна деградація особистості, передумови і першопричини втрати людиною моральної основи, духовних орієнтирів, національної гордості і самосвідомості. Він рано інтуїтивно відчув, що комуністична система нівелює особистість, робить її безініціативною, соціально пасивною, повністю залежною від волі влади. Необхідність пристосування до обставин внутрішньо дратує сильну особистість, і їй доводиться або змирятися і діяти за правилами системи, або бунтувати, прирікаючи себе на відторгнення від системи, а отже — на неможливість бодай частково реалізувати своє "Я". Людина мимоволі починає рефлектувати, її охоплює розпач, безнадія, бажання заховатися у собі, відчужитися від навколишнього світу, нею опановує синдром самознищення, знеособлення. Роман "Катастрофа" (1968) цю соціально-психологічну хворобу радянського суспільства відкрив через рефлексування районного журналіста Івана Загатного у затхлій атмосфері провінційного містечка Терехівка. Ця самовтеча, занурення у власний внутрішній світ спричинені відчуттям і усвідомленням неможливості повної самореалізації творчої особистості. Певно, що в характері героїв роману Івана Загатного та Миколи Гужви є частинка душі самого автора, без цього не буває справжнього художнього твору. Але не вельми довіряймо виклично-парадоксальним твердженням В. Дрозда, що усіх своїх негативних героїв він пише із самого себе… Усі ми, інтелігенти другої половини XX ст., там, у романі "Катастрофа", як і в романі В. Дрозда "Спектакль". Конформіст і егоцентрист Ярослав Петруня — письменник, який вимріював чесно виповісти правду про життя і страждання рідного народу. Але у тій духовній містерії, якою с його життя, він поступово опановує найвище мистецтво мімікрії і здобуває визнання, славу, багатство. Здобуває матеріальне, а втрачає духовне, втрачає свою душу.

В. Дрозд кожним новим твором, кожним літературним героєм начебто зриває із себе, а водночас — із усіх нас, його сучасників, маски, боячись, що вони приростуть до обличчя і затулять його, справжнього, істинного. Це своєрідна боротьба із самим собою за себе ж таки і водночас — пересторога іншим, встановлення діагнозу хвороби усього суспільства, що морально деградує. Письменник бачив, що тоталітарна система виробила досконалі механізми ідейно-психологічного зомбування людини, перетворення її у людину масову, у колективну людину, у людину-натовп. Настрої і думки радянської людини повинні були пульсувати в ідеологічному ритмі колективної віри у щасливе комуністичне майбутнє, її умонастрій — органічна частка колективної свідомості, яку легко перевести у русло масового психозу — масового ентузіазму, колективної енергії, яка стимулює збудження первісних інстинктів, спрямованих на неусвідомлені, імпульсивні дії, передусім на руйнування, помсту, самопожертву в ім'я заданої зверху ідеї чи мети.

Тоталітарна система передбачала, вірніше, домагалася самовідмови від індивідуального "Я" задля розчинення у колективному "МИ". Повела Н. Дрозда, перекладена, до речі, багатьма мовами світу, "Ьілий кінь Шептало" (1966) у символічно-алегорійній формі розкриває цей процес перетворення особистості у деіндивідуалізовану особу у частку колективної череди, сірої, невиразної маси рабів, сліпих виконавців чужої волі, чужих наказів, заповітів, програм, директив, постанов… Цей процес морально-психологічної деградації особистості в умовах тоталітарної системи катастрофічний — він веде до самознищення людського у людині, до втрат головного, найдорожчого — душі. У романі "Вовкулака" (1968–1984) знеособлення Андрія Шишиги набуває міфологічного вираження. У його слабку душу вселяється агресивна, прагматична душа його раптово померлого товариша Петра Харлана, який вважав, що у "двадцятому віці треба аналізувати ситуацію, а не душу", і починає володарювати вихідцем із Мрина Андрієм Шишигою. Це також морально-психологічна катастрофа, бо міг Андрій Шишига зупинитися на краю прірви міг урятувати себе від внутрішнього ворога, який нашіптував йому перспективи кар'єри, зваблював власною квартирою, гарними жінками, майбутньою славою…