Сьогодні більш потрібна позитивна робота — впродовж наступних десятиліть, господарча, культурна, освітня, а не руйнація. Він, Опанас Журавський, можливо, саме для такої роботи і створений. "У кожного своя доля і свій шлях широкий", — як писав батько Тарас. Дивна ця сестрина картка: куди не ступиш по кімнаті, очі Маріїні на тебе дивляться. В душу зазирають. Розумно буде прибрати фотокартку зі столу. Становий до нього заїздить частенько, а тут ця картка, Марія в тюремному халаті з грубого солдатського сукна. Звичайно, він не боїться. Він не приховує ані свого минулого, ані того, що сестри політичні в'язні. Навпаки, пишається з того. Хоч поглядів їхніх не поділяє, ні, не поділяє. Та й ніколи, власне, не поділяв. Картка Марії на столі, в його кабінеті — се картка сестри, й годі. Можна було б так і сказати становому. Але навіщо гусей дрочити, в ім'я чого? Розумна людина гусей не дрочитиме. Та ще в такий час. Нові арешти в Петербурзі, у газетах повідомлялося. Останні з революційних романтиків. Готували замах на царя. А що зміниться від переміни царя? Нічого. Бо народ не готовий. Не волі народ потребує сьогодні, а хліба. Декільком з романтиків загрожує смертна кара. Шибениця. Йому, Опанасу Журавському, дякувати Богові, ніщо таке вже не загрожує. За давноминулі гріхи, за молодечі захоплення модними теоріями зашморгу на шию не накидають. Та й у чому він завинив? Більше гра в революцію від занадто чутливої совісті, від душевної молодості, від імпульсивності.
Один з тих, що в Женеві, так і сказав йому: "Ви, Опанасе, занадто імпульсивні, емоційні як для революціонера. А революція вимагає насамперед холодної розсудливості. У вас на півдні занадто багато гарячих голів, відлуння Запорозької Січі". Не повірили йому, Журавському. І добре зробили, врешті-решт, бо інакше де б він був нині?.. А від Марії знову казенна відписка, хоч і її рукою писана: "Ув'язнена Марія Журавська почувається при здоров ї". Нормальне листування суворо заборонене. На його запит з департаменту поліції відповіли: "Переведена в розряд невиправних…" Який гострий, пронизливо чесний погляд у неї тут на картці! Невиправна — отже, непримиренна. А він, Опанас Журавський, примирився. З необхідністю, з реальністю. "Отрекаясь от своих убеждений, припадаю к стопам Вашим…" Як це буде по-малоросійському? "Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…" Однаково гидотно звучить, Так, згадувати соромно, він не приховує, принаймні од самого себе. Соромно. Соромно. Соромно. Але ж він нікого не зрадив! Саме через це докір у Марїїних очах безпідставний. Дарина в листі з Сибіру допитується, як вдалося йому вийти сухим із води. Він не назвав жандармам жодного прізвища. А міг би: і після повернення з Америки, і ще тоді, давно. Він був ще зовсім юний, коли уперше (правда, і востаннє) розмовляв із самим Судейкіним, тепер уже покійним. Талановитий був жандарм, а загинув від руки того, кого сам виховав, його, Опанаса, щойно попросили з кадетського корпусу за неблагонадійність. Він ще трохи потинявся по Пітеру, а потім переїхав до Києва, щоб вступити до університету. Уже він почувався своїм у колах революційної молоді. Бажання боротися за визволення народу з-під самодержавного ярма було щире і пристрасне. Надії на світле майбутнє, яке ось-ось настане, наповнювали душу невимовною радістю. У Києві, де саме відроджувався дух українофільства, уперше відчув свою приналежність до козацького роду, оспіваного Шевченком і Гоголем. Нині смішно згадувати, але був час, коли він демонстративно ходив по київських вулицях у вишиванці й оксамитових шароварах.
Після одного з таємних зібрань українських соціалістів він і потрапив до поліційної дільниці. Допитував сам капітан Судейкін: "Ви, Журавський, ще такий юний, у вас життя попереду, і нам не хотілося б його ламати. А зламати легко: час такий, що самої підозри досить, аби ви опинилися у місцях віддалених… Я не пропоную вам бути шпигуном, провокатором, боронь Боже. Для таких ролей у вас занадто благородна душа. Я прошу вас про єдине: час від часу сповіщати мене про настрої у колах київської інтелігенції…" Чому саме йому, Журавському, а не кому іншому, запропонував співробітництво з жандармами капітан Судейкін? Але ж вистачило у нього мужності й сили волі навідріз відмовитися! Фактів супроти нього жандарми не мали, так, самі розмови, самі знайомства. Трохи потримали в поліційній дільниці і відпустили.
Звичайно, розумно було на якийсь час зникнути з Києва, що він і зробив. Поїхав на Мринщину, але не додому, а в народницьку колонію, — це саме входило в моду серед інтелігенції. Поїхав на хутір — ходити за плугом, рубати з селянами ліс і пити горілку для тіснішого єднання з народом. Смішні вони були, такі смішні: їсти з одної миски дерев я-ними ложками і самим собі прати спідні вважали трохи не служінням революції! Життя в колонії стало терпимим, коли найняли служницю — сільську дівку. Тепер вони мали час навіть для дворянських розкошів — почитати книжку… Хутірська ідилія швидко розчарувала його. Дійшли вісті з Києва про збройну сутичку товаришів з жандармами, і душа спалахнула. Повернувшись до Києва, він зблизився з тими, хто волів не за плугом ходити, а з револьвером та кинджалом боротися за політичні свободи для народу. Нова його втеча з Києва була вимушена, таки вимушена, інакше б каторга на довгі-довгі роки, як це випало на долю Івана Коляди. Кинджал і револьвер — це вже зовсім інше, аніж вишиванка і червоні шаровари. А з нього досить було і кількох тижнів у підвалах поліційної дільниці. Страшний, знаний лише з розповідей, стукіт серед ночі у двері його квартири, традиційне: "Вам телеграма…" — і вікно, відчинене у сад, що на схилі яру, вікно на волю, до життя. Іван не встиг скористатися тим рятівним вікном, бо палив на свічці папірці з адресами, а потім було пізно, жандарми оточили будинок. Але справа не лише в щасливому випадку, якщо до кінця бути чесним із собою, під пильним, проникливим поглядом Марії. Він, Опанас Журавський, розчарувався і в бунтарях та політиках. Його розум не міг довго живитися ілюзіями, що їх легко руйнувало реальне життя. Герцен мав рацію: не можна, захопивши одного дня владу, волею народу суворо наказати усім бути вільними. Наївно і смішно вірити у таке. Якщо не злочинно. До свободи треба доростати разом, усім людом.