— Що, вражає картинка? — запитав капітан Альохін, розливаючи у гранчаті склянки вірменський коньяк. — Перед вами — високий зразок соціалістичного будівництва, із повною самовіддачею. Туї куються майбутні перемоги червоних військ. У Москві мені розказували, що сам товариш Сталін власною рукою провів на карті лінію. За мудрість і далекоглядність нашого вождя і учителя товариша Сталіна, за майбутні перемоги під його доблесним керівництвом!
За товариша Сталіна належало нити до дна. Альохін вилив у себе гранчак коньяку, наче воду. А гас пив ковтками, примушуючи себе пити: було парко, задушно, хоч по той бік вирви у червонясту воду Невклі уже сідало сонце. Коньяк — теплий, до всього він так і не навчився пити, навіть — у органах, де пили багато, особливо — ночами: тяжка, брудна, кривава, але так необхідна робота. Асенізатори суспільства. Проте випити за товариша Сталіна — мусив. Закусили яблуками, потім — смалили цигарки. Господар кабінету сховав порожню пляшку і гранчаки до сейфа, замкнув його і діловитим, офіційним, ніби й не пили щойно за дружбу та співробітництво, голосом мовив:
— Ти ось що, капітане. Забезпечиш мені регулярну поставку робочої сили у достатній кількості — відрапортую належно угору, на самий верх, ти здогадуєшся, хто мене сюди призначав. Об'єкт — стратегічний, а постачання хренове. Техніки — мізер, найсучасніша техніка — відбійні молотки, тачки і вагонетки. Через те — зношувальність людського матеріалу. Три місяці роботи у тунелі — і одиницю робсили списуй. Списати — недовго, але робсила — ще ворушиться. Жодного зека живим я відси не маю права випустити, навіть — до тюрми чи у табір, така інструкція, і вона — правильна, Об'єкт — надсекретний. Якщо майбутній ворог дізнається, що танкова колона може пірнути під ріку і за мить опинитися на протилежному березі, втратиться ефект несподіванки. Отже, для зека, який сюди потрапив, назад дороги нема. Наказ із центру: довірити тобі і твоїм людям і цю марудну роботу — відправляти доходяг на той світ. Розкрутишся трохи у Мньові, налагодиш конвеєр — знайди місце у навколишніх лісах, подалі від очей, але і не дуже далеко — зайві виробничі втрати на бензин, зношеність транспорту, час і тому подібне. Знайди і оборудуй місце, де можна буде прикопувати ці мішки з кістьми. Домовилися, вважаю. Дерзай, капітане! І завтра станеш майором!
Агасові подумалося, що начальник спецвідділу Об'єкта, киваючи на центр, перекладає на нього частину своєї, найбруднішої, роботи. Але — поки що його зверху, Альохін — на прямому дроті з Москвою, один сигнальник — і якогось там провінційного Агаса не стане. Як сьогодні не стане старшого лейтенанта Шльоми. Система — безжальна. І до чужих, і до своїх. І він по-військовому чітко відповів:
— Буде виконано, товаришу капітане!
Дак сеє усе, на майдані, не так було. Я ще пам'яті не втеряла, пам'ятаю, як і хромовики того Агаса уночі рипіли. Бо я тади у районному готелі чергувала, а вже ми якось що знали, що з області великі начальники прибудуть і поселяться у нас надовго. Скольки їх буде і хто, сього нам не положено було знать, а загальну рознарядку з місцевого енкаведе ми одержали. Дак ми із лівого крила готелю, а тамочки було, як зараз помию, шість кімнат і коридор із окремим виходом на майдан, постояльців шурнули і вилизали усе до блиску. А се уже якось що директора нашого органи забрали, у шкідництві звинувативши, Льоню Шапошника, молоденького такого єврейчика і комсомольця, добренний був до нас, простаків, а за віщо його забрали — не відаю, казали, що за якийсь ухил, а що воно за ухил — хтозна, я не вельми грамотна, щоб розбиратися. А станеш допитуватися, то й собі у тартари, до Змія у зуби загримиш. Сказали, що шкідник — директор ваш, се секретар райкому, Колоша, нам сказав, ми листа в районну газету підписали, щоб суворо покарать, тади так треба було, а далєй, чуємо, і сам Колоша слідом загримів. Ну, а ми — далєй живемо. А я ж се у Льоньки Шапошника наче за помічницю була, бо й собі трохи комсомолила, молодайка ж, ну, і старалася уже сюю власть нахвалювать, так мене матка моя навчала: "Язик тобі не одсохне, а — легшей, аніж ми, проживеш". Ну, а як уже сього Шапошника забрали, зосталася я ні у сих ні у тих, ніби директор і ніби не директор, ніхто мене не затверджує і нового не присилають, бо скоро таке почалося у нашому Мньові, що по три начальники на тиждень по районних установах мінялося, до Змія їх по одному забирали, і вже не повертався ніхто, і не було звідки нових начальників узять. А питать згори питали, як кому готель для вищенького треба. Потім ще хужей пішло, се уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Було, що звечора в конторі ще усі є, а вранці уже нема кому її одчиняти, усіх уночі позабирано. І поробилися усі у районному центрі — від страху великого — наче недотепані. Наче мухи притруєні. Сунешся було по справі у якусь установу, тади задкуєш від замкнених дверей, наче від чорта у бузині, якого і не видко, а знаєш, що він там — сидить. Бо не знаєш, коли і тебе та за віщо приплетуть. Дак я, може. з рік готелем правувала, хоч щеня щеням ще, тольки-тольки сім класів закінчила, покуль усе сес трохи вляглося, районні установи знову начальницьким м'ясом обросли, а мене — на учобу послали. Се уже — при Костючкові, йон мене і послав, бо вдячний був, що я його підтримувала, і шматком хліба, і словом утішним, коли йон у НКВС під арешт добровільно заявився, наче милості просив, а його — ще й не прийняли, не арештували. І йон у саду райкомівському днював і ночував. Але сеє уже — познєй, тади й балачка про сеє буде. А того вечора сиджу на ґанкові готелю, на дерев'яній дощечці, ще теплій після дня спечного, сиджу і гостей обіцяних піджидаю. А від ґанку — доріжка стелеться, на майдан мньовський, квітами обсаджена. За готелем — сад архієрейський, се його ранєй так називали, а потім — райкомівським він став, а під боком у райкому — і відділ НКВС. Бувало, в саду і енкавеесівські, і райкомівські хлопці покурювали, а уночі — знову стрічалися, коли "чорний ворон" тихо до партійця якого підповзав. Тади усе якось було по-свійськи, по-домашньому, се тепер уже канцелярій навколо майдану понабудовувано — як у лісі, страх бере. Ну ось, сиджу я на приступці ґанку готельного, гостей обіцяних піджидаю, се уже стемніло добре. А на майдані сліпий лірник пеє, та так красивенно, що я — аж заслухалася. Заслухалася, заскучала душею, бо Крилас той про усе, що на світі єстяка, співав, і божественних пісень, і про жисть тогочасну гірку, і про любов награвав та наспівував дуже прочувственно. А я ще ж зовсім молодайка була, тольки-тольки квітувать починала. А вечір був теплий, ще літній вечір, лише димом гіркуватим пахло і небо не гасло, а розгорялося багряно, над Замглаєм — торф тлів. І ось чую: по соші машини прошелестіли, а одна, легковушка, відділилася, до хвіртки готельного палісадника підпливла і зупинилася, куряву із себе струшуючи. "Ну, се уже до нас нарешті", — подумала, підхопилась і гніт у гасовій лампі на вікні підкрутила. А у Мньові тади движок такий був, у колишній церкві над річкою, поруч із райцентрівською лазнею, дак той движок в усі канцелярії мньовські і начальникам додому лектрику подавав, до дванадцятої години ночі. І ми у готелі уже звикли, і добренно було. А тади якось що поламався той движок, і не знайшлося кому перемонтувать, через нехлюйство місцевого начальства, і світла усеньке літо не було. Намучилися ми з тимими лампами гасовими та свічками, уже було трохи одвикли. Дак коли повела я товариша Агаса у ліве крило готелю, його спецкімнату, для значних начальників, показувати, і лампу перед себе несу. Трохи не упала разом із дванадцятилінійкою гасовою, за край килима в передпокої кімнати перечепившись, жаліюся капітанові, що світла нема, а ранєй — було, і добренно було, бо у готелі допізна — колотнеча, і ранками, начальники приїздять, від'їздять. І біля кожного треба млинком крутитися, а тут — сії каганці. А я се ж не знала ще, що біля того движка, у церкві колишній, диверсія була, се трохи пізніш відкрилося, та й ляпаю язиком своїм дурним. А товариш Агас і відповідає мені: "Я уже розпорядився, світло ось-ось буде!" Я у присмерках посміхнулася, багато вже до тебе, думаю, розпоряджалося, а толку як не було, так і нема. Але тольки я так подумала, лампочка під стелею — блись, світло дали, увесь готель освітився. Як у казці. Дак я сильнюще його за сеє зауважала: осе — начальник! Слово сказав — і зробилося! Я сеє ще запримітила, строгість капітана, як йон стежкою до ґанку ішов: чоботи на ньому не рипіли, а — ніби грали, марш бойовий чекістський. А я, у готелі працюючи, чобіт на рипах ой і наслухалася, уже читала по них, як по книжці, про кожного начальника. А щоб так строго чоботи грали, ще у жодного начальника не чула. Ну, кімнату із передпокоєм йон оглянув, оком бистрим, наче задоволений залишився, порядок і чистоту товариш Агас любив, а у нас — усе вилизане, готувалися. За оту його строгість, та за любов до чистоти і порядку, сама така, маткою в таких правилах вихована, та ще за музику хромовиків його і полюбила я дорогого нашого гостя. Бо й не було болєй за віщо його любити, як тепер здумаю. Дріж била мене по тілу усьому, як заходжу було до його кімнати, наче електрикою я ударена — такою роблюся. Або як вертається було капітан Агас із служби і до мене, на ґанкові, підійде. Бо я частюка на ґанкові ночі висиджувала, його піджидаючи. Сонечко було уже розбрунькує, над лісами та болотами, морознувате, осіннє, а я, у ватничок закутавшись, вперто жду дорогого свого. А йон завжди тольки на машині, на легковушці своїй, із шофером у шкірі хромовій, до готелю під’їздив опісля роботи своєї нічної, хоч через сад райкомівський — метрів із триста до готелю. Сонце сходить, а йон, сонечко жисті моєї короткочасне, з машини виходить і йде по стежці, пом'яхами та айстрами обсадженій, у квітках яких — джмелики, захололі за ніч, до мене йон іде. І личико його червоне, як сонечко ранкове, бо випивав йон ночами своїми трудними, за роботою своєю тяжкою. Признавався мені: "Якби я ще і не пив ночами, із контрреволюційним елементом тяжко воюючи, я уже б давно загнувся од напруги нервів своїх сталевих". Я підведуся, на ґанкові, навстріч йому, закоцюрблена уся, як той джміль у квітці айстри, а товариш Агас двома пальцями, тютюновим гірким духом пропахлими, підборіддя моє підіпре, голову мені піднімаючи, бо я спершу боялася на нього і очі звести, і запитує: "Ну, что, хохлушка, любишь меня, любишь?!" — "Люблю, товаришу капітан, я і не ховаюся ні від кого, що — люблю". Ніколи я його не називала інакше, аніж "товаришу капітан" чи "товаришу Агас", язик мій не повертався інакше назвати, навіть коли йон зі мною у ліжкові був. А йон засміється так холодно, відсторонено, аж сльози з очей моїх бризнуть: "Усі ви мене любите, як кінь батога…" І піде до кімнати своєї, голову у плечі втягши, усе ніби боявся, що головою об одвірок стукнеться, х оч помешкання у нас високі, а йон і не такий щоб довгов'язий був, так собі, середнього росточку. Дак бреду я за ним, як прип'ята до нього, душею, а може, що йому треба буде, а йон дверми перед лицем моїм хряпне, і — усе. Ніколи не дозволяв собі нічого такого, щоб пожирувать, хоч тади різне у Мньові про нас із капітаном балакали. На чужий роток не повісиш платок, язики у людяк слизькі, навіть такої лихої години, як ми тади переживали. Уже теперечки б я призналася, кого і чого мені боятися чи соромитися, на краю ями. Там — усе разом з нами зогниє безслідно, і хороше, і скромне, і соромне. Три разочки йон ближче до мене тулився, послабочку собі дозволяв, і всі оті три послабинки його я до останньої минутки жисті своєї пам'ятатиму, а може — і на тім світі, хоч я ані в що такеє, божественне, не вірила ніколи і не вірю. Перший разочок, як прихворів було товариш Агас і я принесла йому чай із малиновим варенням, у кімнату його, я принесла, бо нікого болєй йон до своєї кімнати не пускав і близько, лише мені довіряв. Принесла я йому чай із малиновим варенням, у великій чашці, порцеляновій, красивенній, йон її із собою возив. А товариш Агас у ліжкові лежав, геть простуджений, груди — гармошкою, коли кашляв. А коло нього, на столику, пляшка "риковки", ні, уже вона якось інакше називалася, уже Рикова ліквідували наші пильні органи, але — казенка. Дак йон із тої пляшки у чай линув, по самі вінця, розмішав срібною ложечкою, теж із собою возив, материн подарунок, казав, і перехилив у себе. Перехилив у себе, хукнув, а далєй бере мене за руку і кладе коло себе на ліжко. А ліжка у таких, спеціальних, для високого начальства, кімнатах широчезні були, залізні, на пружинах, розмальовані з боків, із колишнього панського маєтку ліжка. Ну, я і прилягла, бо я тади для товариша Агаса на усе була готова, хоч ще й дєвкувала. Скажи йон: "Помри, Улито!" — я б туточки і померла, як собачка. Дак лягла я коло товариша капітана на ліжко, йон притулився до мене, поділ спідниці закотив. Але ніщо сеє, мужеське, у його і не ворухнулося, бо я уже ж трохи знала, що до чого, іноді з хлопцями, комсомольцями нашими, підстоювала коло двору. Дак ніщо мужеськеє у нього і не ворухнулося. Товариш Агас посовався-посовався коло мене, а далєй одвернувся та як зареве нутряним голосом: "Усе я рідній радянській владі віддав, нічого собі не залишив!.." А я уже знала, що у кого така нервена робота, як у товариша Агаса, тому — не до женського полу, то й кажу утішливо: "Не горюйте, товаришу капітан, ще усе до вас повернеться, ось усіх ворогів радянської влади ліквідуєте, настане повний соціалізм і — повернеться…" А йон як зашипить до мене од стіни: "Іди, дурепа, геть! А якщо бовкнеш хоч комусь про мене, за одну ніч ліквідую — і тебе, і родню твою хохляцьку!.." Підхопилася я, спідницю осмикнула і — до дверей позадкувала. І — нікому нічогісінько, і не натякнула про товариша Агаса, про горе його мужеське, хоч і докотилося до мене познєй, що вже нема капітана серед живих. Бо — і мертвого боялася його. Се уже теперечки, за крок до смерті, осміліла.