І сталося так, що у мньовському районному відділі міліції, окрім чергового начальника та паспортистки, на ту годину нікого не було. Бо дозволив начальник своїм хлопцям після обіду по торф у Сиберіж їхаїь полуторкою міліцейською. Попереду — зима, а в кожного — сім'я. А сам начальник міліції Гаркуша намірився пивця випити, у буфеті райспоживспілки, на майдані, ріденьке пивце, мньовське, зате — холодне. Буфетниця Шура на такий випадок завжди сулію з пивом у льоднику тримає. Але бричка голови райвиконкому товариша Штоня біля парадного під'їзду стояла, чи то приїхав голова із колгоспу, чи мав їхати, і стояв Гаркуша на ґанкові, у глибоких роздумах та ваганнях, бо й пивця хотілося колишньому щорсівцю, і боявся надовго відлучатися із свого кабінету, позаяк голова райвиконкому полюбляв, щоб усі районні начальники під рукою його, напохваті були. Тут просигналила йому Одарка, прибиральниця райвиконкому, про якийсь непорядок на майдані, і порадів Гаркуша цьому сигналові, бо з'явилася причина — на майдан потеліпатися, а там — і буфет, а в буфеті — пиво. І сказав він черговому, де його шукати, якщо вищому начальству раптом знадобиться, і почвалав на майдан вистеленою клінкером алеєю районного парку імені товариша Калініна. Сонце уже по дахах районних установ котилося, але усе ще спекотно було, а дим, від боліт навколишніх, де торф тлів, додавав серпневій задусі гіркого присмаку. Через спеку і паркість формений суконний кітель видавався Гаркуші кожухом зимовим. Але, виходячи на майдан, змушений був защебнути і верхні ґудзики, бо — при виконанні обов'язків перебував. І побачив він лірника під парканом, неподалік колишнього собору і почесної районної трибуни, на якій нещодавно сам обласний секретар товариш Маркітан величався, а навколо лірника трохи люду мньовського, жінки та діти, стояло. І вже не співав Крилас, даючи горлові перепочинок, а лише на бичкові своєму бринькав. Але мовив Гаркуша строго: "Хто дозволив танці-гранці у робочий день?! Хіба ти не знаєш, що не санкціонована владою самодіяльність — заборонена?!" І відповів Крилас, чия душа од пісень проспіваних зробилася вільною, наче птах у небі: "Луччей би, товаришу начальник, влада заборонила мені дихать, анєй спєвать, бо я без без пісень та бичка не можу жити". — "Якщо ти ще й базікаєш зайве, ходьом, старий чорт, до міліції, там розбиратися будемо!" — ліниво мовив Гаркуша, знудившись від самої думки, що не вип'є він холоднющого пивця, а муситиме у задушному своєму кабінеті варнякання сліпого лірника вислуховувати. І узяв він старчака за лікоть, підняв із лави під парканом і повів по засіяному соняшниковим лушпинням майдану. Хлопчик, поводир, хникаючи, слідом теліпався. І тут Крилас заревів голосом своїм гучним, наче репродуктор, на увесь мньовський майдан:
Ой Боже мій миленький,
Що ж тепер за світ настав?
Начальник міліції
Старцю поводирем став!
Засміялися у черзі за мануфактурою, і в черзі за хлібом, і діти, і дорослі, і дерева в парку, запилені, задимлені, і ті, здавалося, пирськали сміхом. І нудненько зробилося Гаркуші, бо не був він у душі міліціонером, а став ним із волі начальників районних як колишній заслужений щорсівець. І ще більше закортіло йому холодного пивця, із сулії, що день стояла на кризі, а до пива — ще й грамів сто горілки, влитої здогадливою буфетницею Шурою у кухля із пивом, пінистим. І, провівши трохи Криласа по алеї, у глибину парку, для годиться, для очей людських, наказав йому залізним голосом: "Ходи одсголь, щоб я тебе болєй не чув і не бачив!" І відпустив лірника, а сам поза кущами, в обхід собору почимчикував на інший бік майдану, де — буфет райспоживспілки, і пірнув у рятівну його сутінь, із чорного ходу. А Крилас повернувся на майдан і знову співав:
Ходить Ленін по лугу,
Сталін — по болоту.
Ізнищили куркулів,
Взялись за бідноту!..
Але зачинився раймаг, що звався ще — "Промтовари", черга поспіхом розбрелася, як і черга за хлібом біля продуктового, діти — і ті розбігалися по домівках своїх, на поклик наляканих Криласовими частівками матерів. Лише декілька п'яничок ще стовпіло на ґанкові буфету, невдовзі і їх не стало. Буфетниця грюкнула дверми, накинувши на них гак, і поспішила у боковушку, де мусила обходжувати захмілілого від щедрого, на дурницю, йоржа, горілки з пивом, начальника міліції. Важкі, гарячі, димні присмерки опустилися на спорожнілий, безлюдний майдан. І лише голос сліпого лірника на прізвисько Крилас ще жив пал майданом. Лірник уперто виспівував усе нових і нових пісень, і почутих від інших лірників, і придуманих ним самим, але не було кому його слухати. А потім підійшла Хава, що вертала з редакції через майдан, і почала умовляти старого з хлопчиком піти до її батьків, за річку, переночувати. Проте Крилас навідріз відмовився іти з майдану. Знову і знову голос його здіймався над вистеленим клінкером майданом, над парком, над занімілим у страсі містечком і, не відлупившись ані у чиїй душі, вертався до лірника, наче птах, прип'ятий мотузкою. Тоді Хава сказала, що принесе їм щось поїсти з дому — батькові і сину. І подалася через парк імені Калініна і місток за річку, де жили її батьки. А потім, уже геть зсутеніло, посунули через майдан, погрюкуючи на камінні шосе, паче привиди, полуторка, автобус без вікон і чорна "емка". прозвана людьми "чорним вороном". Посунули і зупинилися біля будинку Мньовського райвідділу НКВС.
Призахідне сонце, у пасмах диму од тліючих торф'яників, наче у противогазі, стрибало по верхів'ях сосон, наче здавало на значок Осоавіхіму, а потім колону зупинив шлагбаум і вартові в червоно-синіх кашкетах вийшли назустріч. В обидва боки від шлагбаума, по широких, вигризених пилами просіках плелася висока загорожа із колючого дроту. Нарешті по той бік шлагбаума з'явився, викликаний по телефону, начальник спецвідділу Об'єкта капітан Альохін. Хоч і мав на петлицях стільки ж ромбиків, як і Агас, а тримався зверхньо: призначений був із Москви, наказом самого наркома внутрішніх справ. "Скільки оселедців напакував?" — кивнув на чорний, без вікон, автобус. "Півста, — відповів Агас і мимохіть почав виправдовуватися: — Пакували як могли, навстоячки від самого Мрина їдуть, а більше — не втулиш, перевірено…" — "Везуть засуджених куди хочеш — на Північ, на Схід, в Азію, а наш, західний, напрямок — ігнорують, — почав раптом скаржитися Альохін, певно, намуляло душу, говорив похмуро і зле. — А у нас людський матеріал зношується швидше, аніж десь на Півночі, підземні роботи, в болоті, часом — по пояс у воді. А централізовані поставки — не регулярні. Обходьтеся, мовляв, місцевими резервами. Недооцінка Об'єкта, а може — свідомий саботаж, шкідників вистачає скрізь, навіть угорі, як свідчать останні судові процеси. Але — випалимо, гартованим чекістським залізом.