Довго крутили вони механічний дзвінок на дверях квартири Желепи, але ніхто не озивався. Нарешті долинув крізь двері хриплуватий голос господаря: "Хто ще там?!" — "Се я, родак твій Матвій Каранда, із Сиберіжі!" — голосно проказав лірник. А вже чув він, як підходили люди скрадливо до дверей сусідніх квартир і прислухалися, що коло квартири Желепи діється. "Чого тобі?!" — запитав крізь двері колишній сиберізький учитель. "Дак наче ж празник сьогодні, провідать прийшов, поспівать". — "А ти — сам?" — "Із сином, із Тарасиком". — "І більш нікого з тобою?" — "А хто ж ще зі мною може бути? — аж зобидився Крилас, уже ладен іти геть. — Не бійся, Антоне Павловичу, не об'їмо, не обп'ємо…" Желепа довго грюкав засувами, серед білого дня, нарешті відчинив: "Не дивуйся мені, Матвію Омельковичу. Тепер добрі люди удень відсипляються, а ночами ждуть, що за ними прийдуть ось-ось, ті, із пукавками… Чи думали колись, що до такого доживемо, доборемося? На двадцятому році рідної радянської влади! За що ми боролися, Матвію Омельковичу?!" — "Дак я, Антоне Павловичу, сиджу у своїй ночі вічній, як у погребі, і про велику політику судити не можу. Знаю тільки теє. що син із районного листка мені, сліпакові, по складах начитує та що люди навколо мене гомонять, а люди теперечки роти позамикали, бояться слова зайвого сказать. Та й заборонила влада мені до людяк із піснею моєю іти. А я як для людяк не співаю, то наче і не живу. Ось, думаю, хоч на храмовий празник душу виспію, як се завжди у нас водилося. Але підказує душа, що уже у Мньові і святої Пречисти не празнуюгь". "Сідай до столу. Матвію Омельковичу, одпразнуємо Пречисту, почаркуємо востаннє. А ти. на спомин душі моєї, божественної заспіваєш, заграєш на бичкові своєму, — казав господар, відкорковуючи пляшку казенки і наливаючи у чарки, пляшка об край чарки вицокувала дрібно, руки тремтіли. — Бо уже я — не жилець на сьому світі, уже я із життям розпрощався, нікуди з дому не виходжу і щоночі — жду. Бо я уже у списках, у черзі до Змія. Се Шльомині люди мені признавалися, яким я добро колись робив, і вони — не забули. І лише черга моя ще не підійшла, завізно нині в енкаведе, але — скоро підійде, бо Змій — ненаситний. Жонку з дітьми на батьківщину її, у Крим, відправив, примусивши писульку написать, що вона мене із ідейних причин залишає, зрікається назавжди. Там у Криму, у матері її є своя халабуда, якось проживуть. Інакше і її загребуть як дружину ворога народу, вісім років таборів — стопроцентне, а діток наших розвезуть по притулках. Хоч ми з нею — на бойових позиціях, у медсанбаті зійшлися, як мене на врангелівському фронті поранило. Усі мотузочки, які мене із життям ще в'язали, я наче шаблюкою розрубав. Бо живим я їм, гадам, контрикам, — не дамся, не діждуть такого. Не знаю, що у них. у тій їхній енкаведусі єсть, яку вони там слабину у людях намацують, але навіть мужики, які фронтами командували, тисячі на смерть посилали і самі смерті у вічі зазирали не один раз, навіть вони таке на себе підписують, та й на інших, що читати у газетах — страшно. І мене — зламають, я знаю, я попідписую, дітьми ворога народу синів своїх залишу, і з цим тавром — жити їм. Колись, звісно, розберуться, але не скоро те буде. То краще уже — одразу піти із жисті сеї дурної — чесним, незаплямованим. Через теє і забарикадувався: прийдуть серед ночі, почнуть у двері ломитися, я — кулю у висок, у мене усе — готове, і — будьте мені здорові, шукайте мене на тім світі, а до того світу їм ще — зась. У записці посмертній, на видноті покладеній, я написав: "Був і залишаюся вірним сином більшовицької партії і вождя світового пролетаріату дорогого товариша Сталіна". Хай читають, думають, хоч хто і що тепер думає. Люди — гвинтиками поробилися, чи їх такими зробили. Ну. Матвію, вип'ємо за упокій душі червоного партизана Антона Желепи. Багато гріхів на мені, але надіюся, що Бог, якщо він раптом справді є, буде милостивий до мене і до таких, як я: часи жорстокі, страшні нам випало переживать, часи класових битв…" А як випив Крилас одну чарку і другу, язик йому звично розв'язався, і запитав він у колишнього червоного партизана: "Я, звісно, старчак, темна лгоцяка. на обочині жисті перебуваю через каліцтво своє. Ллє і я знаю, як багато голів світлих теперечка легаті, і з плечей людей значних, широко галіфетних, і з плечей людей нижченьких, хоч теж, у більшості своїй, посадових. І ніхто не почувається нині у спокої та безпеці, хто хоч трохи за сеї влади висунувся. Дак, може, се Бог наказує вас, начальників, за теє. що не доповіли йому правди гіркої, коли люди у тридцять третьому із голодухи зіпали і тілами своїми розпухлими землю встеляли? Маю на думці бога вашого, земного, товариша Сталіна, бо гой Бог, що на небі, той і без вас усе чує та бачить. Теє усе ви, начальники, бачили і знали, та й не без вашої помочі все теє на землі нашій творилося. І ви ж, а не хто інший, по сибірах людей безневинних ешелонами розвозили, наче худобу, і по тюрмах гноїли, покуль вас так само не стали гноїти ваші ж товаришечки… І ніхто із вас. начальників, патріотів на посадах, не встав і не мовив уголос: "За віщо ми людяк бідних отак мучимо і нищимо?!" Дак ось вам і розплата, тепер ви самі себе нищите, як павуки в банці, мо', се така кара Божа на вас за вашу провину велику…" — "Ти, старчак, про божественне виспівуй, але божественного до класових законів — не чіпляй! — посуворішав голос господаря квартири. — Я, відколи пішов із посад своїх високих, чи мене пішли, знову почитувати став, усі вісімнадцять томів товариша Леніна, ондечки на етажерці стоять, прочитав, і про французьку революцію, що в бібліотеці мньовській знайшлося. І дотямив я: усе, що нині у нас діється, це усе — суцільна контрреволюція. Контрреволюціонери прорвалися до влади і, приспавши пильність товариша Сталіна, якому я вірю більше, аніж твоєму Богові, знищують найкращі партійні і радянські кадри. До скорої війни контрреволюція готується, щоб, ослабивши мас у такий спосіб, радянську країну фашистською рукою задушити. Світовій буржуазії завойована нами влада — як зашморг на шиї, ось вона і підсилає та каламутить чисту воду. Ну, Матвію, по останній, на доріжку. Проспіваєш мені відхідну та й ходи собі, бо мені ще треба одіспатися, аби, як звечоріє, бадьорим на нічний пост свій, можливо уже останній, заступити…"