А якщо і було у його минулому щось не пролетарське, чуже духові трудового народу, мікроб капіталізму, що про нього нагадував пакульський Шльома, пуповину з тим минулим, чужим давним-давно порвано. Хіба не казав Бог богів до Мойсея: "Хай не буде тобі інших богів передо Мною!" І він, Альберт Агас, обрав для себе Бога: отого, що у Кремлі. Дурні поети ще звуть його Людиною у сірій солдатській шинелі, але насправді товариш Сталін — давно не людина, а — Бог. Що таке, врешті-решт, біблійний Бог? Хіба не сотворений Він уявою людською, страхом тисяч поколінь перед невідомістю Всесвіту, таїною життя і смерті? Отак і Бога Сталіна сотворили — люди. Сотворили і повірили йому, у нього. І схилили голови свої перед Ним. Хто не схилив, того уже нема. Або схилив не перед тим богом. Хіба мало було, особливо серед містечкової єврейської памолоді, таких, хто повірив блискучому демагогові Грецькому? Де — вони? Нема їх. Головне у житті — поставити на потрібну карту. Він, Агас, — не помилився. Як і біблійний Бої богів, товариш Сталін вимагає жертв. Але не худобою, як старозавітний Отець, а — людьми. А — яка різниця? Люди — та ж худоба, лише — Божа, не людська. І він покропить жертовник кров'ю тисяч дурних мньовських баранів, як навчав Господь. Пахощі любі, вогняна жертва — для товариша Сталіна вона. І сягнуть пахощі жертв лиця Бога Кремлівського. І мовить товариш Сталін: "Любі мені ці пахощі, і ти, Альберт Агас, любий мені". І звеличить Агаса над іншими людьми, як біблійний Бог богів звеличив Мойсея. І промінитимуть груди Альберта Агаса, сина простого мринського пролетаря, від золотих орденів, як промінилося лице Мойсея опісля розмови із Богом богів. Так — буде. Бо він, Альберт Агас, хоче, щоб так було. Бо це — його, Альберта Агаса, час і таких, як він. З волі Бога богів Мойсей отримав під владну руку свою народ — для великого експерименту над тим народом. Аби примусити народ, розіпсілий під руками усіляких божків, ідолів, молитися одному-єдиному Богові. Мойсей для початку постинав голови крикунам, "зловредным насекомым", як називав таких товариш Ленін. А згодом дітям, і онукам, і правнукам крикунів, і так — сорок літ. Товариш Ленін і товариш Сталін не мали сентиментів щодо народу ніколи і завдяки цьому добивалися успіху. А хіба Бог1 богів не казав Мойсееві, що Він карає "провину батьків па дітях, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях"? Закон — влади. Хіба не так само з волі нового Бога, з волі товариша Сталіна, він, Альберт Агас, отримав під владну руку свою, з правом карати і милувати, населення цілісінького району. Мньовського, з правом — історичного експерименту? Скільки тисяч євреїв виводив із єгипетського полону Мойсей? Призабув уже, а Біблію батько спалив. ВІім, то усе — дитячі іграшки порівняно із сучасною арифметикою, коли ідеться вже не про тисячі людських голів, а про мільйони, втім, хто ті голови нині рахує?..
А пришили йому, Агасові. класове походження його. Коли черга до нього дійшла. Се уже як йон одробив своє у Мньові, кровицсю людською ріку Невклю наповнив. І треба було на коюсь зроблене ним повісити. І отакими, як він, по усій країні. Дак Сталін Єжова роздушив, наче вошу, а над органами настановив Берію. І заворушилося усе-з гори до низу, покотилися голови тих, хто іншим учора ще голови стинав. Се уже Костючок, що до самої війни, опісля тридцять сьомого року, секретарював, розказував мені і признавався. Се уже за німців, коли ми з ним у Чорному лісі, у землянці відсиджувалися, покуль наші повернуться. Дні у землянці, при блиманні каганця, довгі, ось ми і ляскали язиками. А у війну уже не так страшко було, уже язики слизькішими поробилися. Допокуль товариш Сталін по війні знову пісочком закривавленим не присипав їх. Дак відкликали раптом Агаса із Мньова нашого до області, їхав йон — до Костючка зайшов, вони одне одного розуміли. На підвищення іду, можливо, у саму Москву, ближче до товариша Сталіна, знак почесного чекіста, нове звання, нова довжность — ось до яких вершин, мовляв, поспішаю. Се йон, Агас, Костючкові так розказує. А Костючок — мовчить, лише головою покивує, бо той уже знав, що під Агаса копають, уже у нього цифир вимагали, скільки народу Агасом на той світ відправлено, і все таке інше. Ну, і товариш Сталін, коли із Костючком по телефону розмовляв, натякав, що винні в репресіях супроти мньовських комуністів покарані будуть суворо. Ось приїжджає Агас у мринське енкаведе, коло Красних воріт, до останнього денька воно тамочки було, і нині там, тольки інакше уже зветься, вивіски міняються, а підвали усе ті ж, приїжджає йон, значить, до Мрина, а йому під ніс документик: "Так ось який ви пролетарій, ваш батько лавку рибну на базарі до самої революції тримав…" А теє давно усі знали, лишень папірець під сукном лежав, докуль ще Агас потрібен був органам. Ну, тут Агаса із усіх його постів, і довжностей, і звань — на викиштель повний, і уже з нього начальник його ромбики позривав, і вже хлопців позвано було, щоб прийшли по нього, арештували. Тут капітан Агас згадав лейтенанта Шльому, з якого власноруч нещодавно ромбики зривав, згадав йон Шльому, який на власних онучах у камері повісився. І попросився йон до, звиняйте, уборної, од розстройства чувств, мовляв. А там дістав із потаємної кишеньки у підштаниках дамського револьвера та й стрелив собі у рота, болєй смерті боявся Агас підвалів енкаведистських, товаришів своїх ручих боявся…
Се правда, був Агас і — нема Агаса, лише водичка у Невклі ще довго червона од крові людяцької текла. А як стали з усім, ним учиненим, та й до нього, і опісля нього, розбиратися, уже у наші деньки, приїхали по мене машиною, під самий двір, як по якогось начальника, і привезли мене в мньовські органи, уже вони Службою Безпеки України звалися, сам начальник мене піджидав. І гомонить той начальник до мене, як до рівного: "Ви, Корпію Трохимовичу, до війни лісникували у Сіверському лісництві, і не могли ви не знать, де незаконно репресованих у роки культу сталінського розстрілювали і хоронили. Бо ми лише напрямок знаємо, куди їх із Об'єкта возили, у бік села Сиберіж, а більш нічого документи не кажуть". — "Знати то я знаю, — відказую начальникові Служби Безпеки, — бо я тади у лісництві і проживав, холостякуючи, се уже послі війни я очоловічився із сиберізькою учителькою і ми побудувалися у Мньові, щоб до людяк ближчей. І се правда, зо мною тодішні начальники радилися, як такеє місце знайти у лісах, щоб і глухомань, і яр глибокий, і щоб машини туди по бездоріжжю могли пройти. Се уже як Змій на усю московську силу поїдав людей, але доходяги між зубів його просіювалися, і десь їх треба було дівать. Тільки ж я розписку свого часу капітанові Агасу давав, що мовчатиму повік жисті, а як теперечки із сим буть, не пойму". — "Уже ваша розписка ні до чого вас не зобов'язує, — запевнив мене начальник. — Уже інша погода надворі, вигляньте у вікно. І люди інші, і влада інша, і держава інша, і вже ніколи те, що було у роки тоталітаризму, не повернеться!" — "Повернеться чи не повернеться, того ніхто не відає, бо жисть наша — перевертна уся, — гомоню наче до начальника, а болєй — до себе. — За жисть свою довгу я стольки переворотів напереживався, і опісля кожного нові начальники запевняли нас. людяк простих, що се останній. А послі останнього — ще останніший був завжди. Сьогодні для вас зорі червоні стали кривавими, а може, завтра знову ви їх обслинюватиме, хто зна. Але я уже нічого і нікого не боюся, у який бік яно б не переверталося. Нарешті не боюся, бо уже одним оком на дно ями, у яку мене закопають скоро, дивлюся і вже мені пам'ятник, із дружиною на двох, на кладовищі стоїть, з портретом моїм, на граніті викарбуванім, я про все подбав. І другим би оком я на дно ями глядів, але друге око мені поліцаї вибили, допитуючись, де склади з продуктами та сукном, які Костючок нібито для партизан перед приходом німців назакладав по лісах околишніх. Хоч я знать не знав, де тії склади, дурний Костючок, щоб зі мною ділитися, Нон тольки і завіз мені Ідо сувійчик сукна поганенького, той сувійчик і знайшли поліцаї. Дак я їх, наче Сусанін, у болота завів, а сам — утік, хоч і з одним оком, а стежку в наших чагарищах я луччей од них бачив. Якби у мене дєтва була, мо', я і далєй би мовчав мовчком. Бо капітан Агас, коли вони, енкаведисти, від того яру на схилі ночей поверталися, у мене у лісництві чарку пив і, ковтнувши самогоняри, начитував мені із Біблії, яку йон луччей знав, анєй "Азбуку комунізму". І начитував йон, що Бог карає провину батьків на дітях їхніх, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях. Але не дала мені доля діюк. і жонку свою я уже давненько схоронив, і сам, яко вовк, у своєму лігвищі віку доживаю…"