Як дев'ять днів відбули, заїхав до мене на скорій лікар, що операцію робив, подивився рану мою: "Кишки випадуть, якщо шви не накладемо". А шви — це знов лікарня. Я заплакала і думаю: "Що мені робити?" Бо мені не можна було і дня спочить, бо у мене трійко дітей малих. І не пішла я болєй до лікарні, і так — по сьогоднішній день, зажило, і вскорі я на роботу вийшла. Як уже мені діставалося, у жисті сій, того ніхто не знає. Я і на цегельні роблю, сирець той із лінії знімаю і з печі гарячої на піддони кладу, і в школі прибиральницею, і в колгоспі що прироблю, і по людях. Ті, що про сиріт дбають, приїхали з району, зайшли до мене, запитують про мою жисть. А я плачу та галакаю: "Яка ж моя жисть, як се я з больниці прийшла, і сама нікудишня, і троє діток малих на моєму горбі. Треба ж їх якось на тім горбі піднімать. На осінь і Вітю треба до школи посилати, а дві школярки уже ходять". — "То ви знаєте що, — радять вони, — здайте свого хлопця до інтернату, а дівчата хай будуть коло вас". А я ще дужче заплакала та й кажу: "Як ми з Федором хотіли хлопця! То я тепер од дітей, од дівчат одділю свого хлопця та здам у той тернат? Ні, буду шматок хліба ділити на трьох, а собі — четверту пайку. Хай вони будуть разом, нікому їх не віддам і нікуди не розкидаю. Буду ростити, скільки у мене хопить сил".
І нікуди я свою дєтву не віддавала. А робила у жисті — не менєй, аніж у таборах замолоду. І на роботі основній, і на підробках, і людську роботу хапала — прала, мазала, полола, і удома треба було діток доглянуть. Удосвіта у школі мету, мию, тади біжу додому — збираю дєтву у школу, тади біжу на цегельню, щоб не запізнитися. Директор цегельні було на місточку через річку Синявку, за яким — цегельня, стоїть і гомонить: "Чого ви, Федоро, так із себе душу рвете, так біжите? Якби могли, то вискочили б із себе!" — "Товаришу директор, — відповідаю на бігу, — як уже у двір цегельні ускочу, не боюся нікого". А тади по годиннику стежили, хто коли на роботу з'являвся і дуже строго було. А з роботи прибіжиш — того нема, сього нема, треба десь його узять. Як неділя та прийде, стольки набереться роботи, що й не пороблю було усієї. А ще ж і грядка коло хати, на схилі гори, і сяке-таке хазяйство. Роблю, роблю, роблю день і ніч і лише про дєтву свою думаю. Другі діти з батьками та матерями, а ж хочу, щоб і мої не гірше — і з'їли, і зносили. Якось що геть я переробилася, уже сил і грамини у мені нема, а в голові — одна думка: "Господи, якби і на мене смерть прийшла, скольки ще я буду мучитися!" А тади узяла у сінцях весельце, Федір мій, покуль жив, любив рибачити, сіла у березі в човен і попливла, наче на той беріг, по щавель. А сама думаю: "Отамочки посеред ріки — бульк у воду і каменем піду на дно, уже я не в силі так жить". І тільки я так подумала, як із Невклі райдуга на півнеба виросла, коромислом многоцвітним, а се після дощу було. Райдуга виросла наді мною, наче квітка, а на райдузі, дивлюся, сидить, звісивши босі ноги, увесь у білому, Нестор Семирозум, із писаннями своїми. Я і кричу до нього душею змученою: "Докуль?!" А у нього очі сумні-сумнющі, повні сліз, наче вікнини в небі синьому між хмар після дощу, І голос, як відгомін далекого грому: "Докуль і житимеш, Федоро. Але проситиму Господа, аби за жисгь твою трудну, коли вже дєтву поставиш на ноги, воздав тобі смертю льогшою". І не стало Нестора Семирозума з писаннями його — на райдузі, і сама райдуга розтанула наче. І повернула я човника та й погребла до свого берега: "Хай уже як прийдеться". І смерть од мене хтозна-куди забігла, і діток своїх я підняла. Правду житейське псалмо говорить: "Житейськеє море іграє волнами, в нім радість і горе завжди перед вами, а ніхто не ручиться, ніхто не узнає, що статися може, що завтра з ним стане…" Бо, покуль людина живе на світі, вона думає по-своєму, а яно ж не так буває, як ти хочеш, а так, як доводиться…
Дак і льовку ж, ой льовкенну смерть Федорі Господь послав! Се вже я, Марія, сестра її родна, дописую Книгу жисті її, бо зійшла неждано Федора з поїзда живих на станції безім'яній і далєй поїзд, без неї уже, їде. Се ще Пакуль був, але і той чортів Чорнобиль уже був. А у нас на Муравиці городи пізні, прибутна вода довгенно стоїть, побіжу, думаю, поможу Федорі грядку скопать. Бо її город височенний, на схилі гори Жомирівки, трактором не заїдеш, а коней теперечки не допросишся, де тії коні. Ну і потеліпала. Чеберяю стежкою вздовж Білорічиці, а красивенно ж — Господь у душу дихає, і гольки. Клени і верби над Білорічицею цвітуть, синюще небо над головою наче золотом вишите, а в тім золоті, у тім квіті раннім — джмелі та бджоли басисто виспівують. Ось перейшла я кладочку через Білорічицю, і вже Невкля розповніла, наче окравка вбрання небесного, стелеться по лугах, і гора Жомирівка над Невклею, і гніздо моєї Федори під горою. Дивлюся здаля, а сама вона впряглася у возика з гноєм і, перехнябившись, навпіл склавшись, волочить його по краю грядки своєї аж на верхів'я гори, де скопаний нею пластовець по цілику. А я їй частенько казала: "Уже, сестро, дєтва твоя на ноги зіп'ялася, уже й без твоєї городини проживе, нащо ти так надриваєшся на тій-бо грядці?!" — "Так я жисть свою прожила, — вона мені було одвічає, — і вже не перемінюся, покуль, як казав Нестор Семирозум, зів'ялим листком до підніжжя жисті впаду і сама тінь од мене зостанеться…" Тут я за хату її зайшла, не стало мені видати Федору, а коли на стежку горішню ступила, бачу — візок із гноєм сам котиться по крутосхилу, зачепився віською за грушу і перекинувсь. А Федора моя лежить, розкинувши руки, горілиць, на цілику, уже зеленькуватому, бо уже все брунькувалося, бо весна, лежить Федора моя і не ворухнеться, своє оджила, одробила. А небо, синє-пресинє, схилилося над Федорою, і дві сльози, як дві зорі, покотилися по небосхилу і упали в Невклю.
Книга страху
Се книга нащадків Адамових, які один одного на той світ підштовхували — хто з користі, хто з ненависті, а болей із ляку-переляку: Каїн посвідчив на Авеля, Авель посвідчив на Івана, Іван посвідчив на Миколая, Миколай посвідчив на Кузьму, Кузьма посвідчив на Гаврила, Гаврило посвідчив на Дениса, Денис посвідчив на Матвія… І не було сьому кінця-краю, і люди мньовські та сіл околишніх у чергу писалися, коли кому із сидором під пахвою до казенного дому простувать, як за хлібом чи мануфактурою під кооперацією, бо не вистачало місця для усіх у казенному домі, і до Змія у пащеку не встигали енкаведисти їх вивозити.