Отакеє мені було Катерина Дахновець, сестра Якова Коршака, розказує, а я слухаю та плачу од горя і радості, усе пережите згадуючи. А до братеника свого, ще як і живий був, яна і словом болєй не обізвалася, і ногою у двір його не ступила. А тепер уже й Катерини нема на світі, на кладовищі хутора Козачого, під березами білими, похоронена вона, і хрест над нею дубовий, різьблений. А мені нема з ким і родатися, та й ноги уже не носять — далеко у гості ходити, уже й для мене стелеться дорога остання — у земельку сиру, уже мене десь на небі Катерина виглядає, ото уже набалакаємося…
Дак замолоду і я галіфетив: хочеш жити — мусиш крутитися. А як було прожить, коли на печі повно дєтви, а жисть так повернулася, що ситий тольки той, хто зверху плаває. Та й душу, не тольки сідницю, галіфе гріє: то усе було "Воша! Воша!", по-вуличному, а став секретарювать у сільській раді, під Громницьким, уже я — Андрій Іванович… Але ні у що сеє. партєйне, я сильно не вдавався, знав тольки — бомаги писать. А якби не притулився до властей, дєтва моя вимерла б, як у других, а так — вижила, вивчилася, у люди вийшла і — ні гадки, хвости волам не крутить. Се тепер у радійо: голодомор, голодомор, хвеєрверки в столиці, пам'ятники ставляють. Але ж не для усіх йон і був, голодомор. Було, навесні тридцять третього рука моя стомиться писать, мозолі на пальцях од ручки, стольки люду пакульського за день із дерева життя осипалося. Бо треба ж було за кожного мертвяка, на могилки одвезеного, гробарям по куснику хлібця видавать, як казав тавариш Сталін, облік — основа соціалізму. А може, і не Сталін сеє казав, може, хтось інший із вождів наших тогочасних, уже моя голова — як решето стала. А вищенькі, сельські галіфетчики, гуляють та п'ють, п'ють та гуляють, для них голоду нема. Болєй, правда, по закутках, щоб далі од очей людяцьких, голодних, то на колгоспній пасіці, там сторожка була, то на Варяговім острові, на усю ніч човнами плавали, то на колгоспній птахофермі, нею жонка Бомби тади завідувала. А одежі було — усякої, і закусону, що твоя душа бажає, не оприходуваного, од розкуркулених понатягували. Я коло них. вищеньких, наче за прислугу був: се ж сам Громницький, Коршак, Бомба, Галан, голови колгоспів та їхні комірники, а колгоспів у Пакулі тади аж три було, з району на дармовицю понаїжджає уповноважених усіляких та шефів. І за розважальника я у них був: віника до сідниці притулю і витанцьовую навколо застілля, як мавпа, а вони сп'яну — регочуться. Мені і у війну сюю потрафило. Біля командира полку за ординарця я був і одне знав: квартиру і бабу начальникові знайти, хоч із-під землі. Характер у мене такий, покладистий я, не гордяк, і начальство завжди мене привічало. Дак понапиваються вони, активісти сільські, хропуть, де кого первак наздогнав, а я зі столу скоріш усе позбираю, де який недоїдок, то кусничок хліба, то сальце недогризене, то ковбаска, у рукавчик усе теє, я з рукавчиком тади і не розлучався, за пазуху і дєтві своїй несу, так і вижили у голодуху. Пайок, правда, я мав за секретарство своє і грошиків трохи.
Ну, але сеє все проминулося, уже стали трохи на трудодень давать. Уже радійо біля колбуду забалакало і кіно волами двічі на місяць привозили, уже нам стало луччей і веселіше жить. А як стало луччей та спокійніш, уже наче й Коршак — ні при чім, уже меней про нього начальники пам'ятають, і потяжки од властей менєй. І уже наш Коршак не живе, а нудить світом. Дак йон що надумав, а може, йому од органів підказано було. Се я такі плетеники у голові своїй плету. Надворі ще ніч, а мені у вікно грюкають, як на пожежу. Посхоплювалися ми, дєтва плаче, жонка — до дверей, у мене й піджижки тремтять, штанів не можу натягти, се, думав, уже за мною приїхали, тади чого хоч можна було ждать. Аж се сам Громницький, йон неподалік проживав: "Ходьом, Андрію Івановичу, порізали Якова Дахновця, чергова із сільради прибігала". Я трохи заспокоївся, що не по мене, а дрижаки по спині все одно. Наче давно нічого такого у селі не чуть було. Так ми підбігцем, то шкарбаючи по мерзлій грязюці чобітьми, то в калюжі провалюючись. Підбігаємо до Коршакового двору, хвіртка уже не замкнена, пса припнуто, на кухні восьмерик блимає. На стіні ходики цокають, п'ята година ранку. Дуська коло печі топчеться, Коршак на полику сидить, коло лежанки, звісивши босі ноги. Розірвана на грудях спідня сорочка у плямах крові, кукса — на перев'язі, і друга рука шматком полотна обмотана. Але — живий, ми з полегкістю передихнули. "Ну, розказуй, товаришу Дахновець, що тут з тобою приключилося", — каже Громницький. Давай йон розказувать, слабим-слабим голоском, наче на останньому уже іздиханії. Той нарочито слабий голосок першу підозру у мені і зародив. Опісля багато хто в селі балакав тихцем: "Тут щось не теє…" Се уже коли газети порозмальовували про замах злісних ворогів радвлади на пакульського сількора Якова Дахновця. Усі тії редактори, кому йон стегенця та ковбаси возив, а Дуська — пуховики стелила. Такого понаписували, що хоч орден за геройство на груди його вішай. Балакать у селі балакали, що — не теє щось, а в очі сказать — боялися, куди там. А я що — дурніший? Слухав, читав і підтакував. Тольки Данило Нечай і спитав було на сільрадівському зібранні: "Як-бо це ви, Якове Оверковичу, з двома нападниками одною рукою справилися? Вам би молодих солдат у військовому таборі навчать…"
Сказонув, то й загримів навік. Се уже трохи познєй, бо Коршак, як той павук, умів затаїтися і підсочити. Данило тади у школі директорував. Над школою прапор червоний висів, але вицвів прапор за літо, осінні дощі його геть обтріпали. Нечай тую бляклу ганчірку і зняв, а тут — свято пролетарське.
Обіцяли ми в сільраді кумача на прапор школі видать, а не видали, бо з району не привезли. І на свято не майорів над школою прапор. Дак Коршак одразу і склав бомагу куди треба, свого дочекався. Так і так, директор школи Данило Нечай, колишній петлюровець, перед червоним днем календаря заклад народної освіти обезпрапорив. Уночі приїхали машиною і забрали, я ще показував, де Нечай живе. І досі ніхто не знає, як той Нечай дні свої скінчив. Уже після смерті товариша Сталіна жонка подала на розшук. Дак одписали їй, що справу Данила Нечая, померлого у місцях ув'язнення від менінгіту, переглянуто, за відсутністю протидержавних дій припинено і посмертно його реабілітовано. А хіба од того жонці і синові дегшей?