Отак воно було, я сама усьому свідок, бо коло начальників по роботі своїй крутилася. Дак се тольки квіточки, а ягідки потім почалися, коли розкулачка повним ходом пішла. Дак про теє луччей і не згадувать, аби серця собі не рвать. Та й нікому воно уже не треба, тепер молоді люди у телевізорі пеють і танцюють, танцюють і пеють, на гробах дідів і прадідів своїх стражденних, і нічого їм болєй не напоминай, і чуть не хочуть. Я не осуджую, бо такочки жисть придумана. І чим скоріше бистрінь часу усю тую кривавицю минущу у небуть однесе, і нас, пам'ятливих, із нею, тим весельше живим людякам житиметься на світі.
А може, Бог і був колися.
Як ще родався зо мною братеник мій Миколай Дахновець, розказував йон мені, Якову Дахновцю, за чаркою доброю, що більшовики у городі Москві судили Бога привселюдно, судом відкритим, і їх ні вожді у залі були. І засудили дідугана на сто літ примусовки, і десь йон тачки тягає, на Біломорці, чи Турксибі, чи Магнітні, якщо не пропав досюль, не вистиг ноги, хоч і Бог, од тюремної баланди.
А без Господаря янгольство небесне і всі оті божки-апостоли, всі оті Семирозуми, що їх дурні людяки навигадували, розбрелися по світах, як череда без пастуха, а мо', і в сплячку залягли, щоб сеє все перечекать.
Дак, мо', так і луччей для Бога і свити Його. Колися котрийсь із янголів чи апостолів нову Біблію писарям надиктує і усе виправдає, що у сії годки на Землі творилося, бо Йон тади не господарював, не галіфетив над людьми, бо осуджений був більшовиками безбожними і кару на будовах соціалізму відбував.
А інак лежав би собі на небесах, на пуховиках із білих хмар, на землю униз дивився і плакав слізьми безсилими, що твореники його, людяки, у Краї, Ним благословенному річками, травами, солов'ями, одне одного голодом морять, одне в одного шматок останній виривають, щоб хоч і здохнути під тином, але на деньок пізніше, анєй синок рідний, сестра чи жонка кохана, якій присягався перед Богом на вічну любов і пошану. Або й рідному синкові чи дочечці матчиною рукою, яка ще учора так їх голубила та пестила, голівку одкарнать, тільце сокирою на порозі порубать, на шмаття криваве, у чугуна скласти і варити в печі, чутливими од голодухи ніздрями солодкий дух смажені ловлячи.
У тую, голодну, весну, покуль такеє творилося, я свого дитяти далєй двору не пускав. Якось вертаю із пожежні, після нічного чергування, нема дочки, ні в хаті, ні у дворі. "Де наша Люська?" — запитую у жонки. "Послала я на леваду щавлю нарвать, борщика зварю, дак щось довго і нема", — відповідає. Кинувся я на леваду, через себе перекидаюся, біжу. Нема дочки на леваді. А поруч, за лозняком, у ярку, садиба Марфи Срулихи. А нам у сільраду уже сигналили, що вона дєтву приблудну, яка до причалу пакульського із лісних сіл та хуторів бреде, голодна, до хати своєї принаджує і тая дєтва десь дівається, наче крозь землю провалюється. Я через лози до Марфи, аж чую: у погребі дитя кигиче, а двері — на защібці знадвору. Я двері погріба рвонув — моя Люська на дощатих сходинках од плачу заходиться. А її Марфа покликала з левади, щоб наче капусточки із льоху для неї дістала, бо сама уже не здужає, та й причинила. А на призьбі — сокира лежала. Я за сокиру — і в хату, зарубаю, думаю, гадюку, так вона мене дістала Люською моєю. Дак Марфа у віконце побачила і в піч од мене сховалася. І тольки блимає із челюстей голодними очима. А піч аж пашіє, натоплена. Се ж для смажені із моєї дочки — топила. Дак я заслонкою піч затулив і заклав йомкою, між пічурок припічка, щоб повік не одтулила. І — з хати. Там вона, Срулиха, і спеклася. Назавтра кажу хлопцям, що за пайку хліба мертвяків по селу збирали, як гриби в лісі: "Заїдьте у яр, заберіть Марфу Срулиху із печі її, на скотомогильник одтарабаньте…" Як діставали гробарі Марфу з печі, три голівки, дитячі, обгризені, викотилися…
Дак я до того веду, що нема в людині ніякої подоби Божої, як нас попи дурили і всілякі несвідомі елементи досюль думають. На інший копил вона, людяка, зроблена. Покуль сита людяка, ще щось у мечтах і химерах божеське, мо', і ворушиться. А їсти тижняку не дай — уже за звіриними законами живе, і болєй ніякими. І правильно робить, бо тольки звірині закони правильні, за ними світ увесь живе. І товариш Бог у райському саду далєй од перших людяк, дурнуватих, дивився, коли забороняв їм плоди із дерева знання куштувать, бо теє все їм ні до чого. Бо кому судилося рогом землю орать, у поті та крові кусень хліба здобуваючи, тому не до ласощів закордонних, капіталістичних. Але не встеріг дерева райського товариш Бог, сторож із нього був нікудишній, а призначити хлопців-енкаведистів замість янголів безтілесних — не дотумкав. І зробилася Єва — першим "перукарем", тольки не колосочки вона зрізала, а плоди з дерева добра і зла. За що й загриміла з усім своїм Семеном майбутнім у земну сибір — навік, без права переписки… А якби встеріг товариш Бог теє дерево, не було б стольки порохняви із слів, нікому не потрібних.
Бо нема ані добра, ані зла, а є тольки жисть. Нема — і не треба.
Мій дід Пантелій сильно грамотяка був — Біблію на покуті тримав і мені з неї начитував, коли я по коржики з маком до баби прибігав. Дак начитав йон якось із тої Біблії, що Сатана вище самого Бога хотів стати, вище зір небесних. Тольки ж Бог не дозволив йому сього зробити. А воно б і луччей було, якби Сатана над людьми земними головував і правував ними. А Бог хай би вилежувався собі, як лежень на горищі хати, на хмарах білих і славослівні співи своїх янголів слухав.
Болєй толку було б на землі.
Уночі одвів Семен корову у плавні, а вранці приїхала бригада двадцятитисячників на хутір, усе їхнє колективізувала за нездачу експортного податку, а господарям наказала іти з двору куди очі бачать. І залишилося у Семена й Катерини з нажитого ними лише те. що на них було, та ще корова, схована у плавнях. Стояли вони віддаля, дивлячись, як їхнє добро на підводи вантажать, а з даху зривають бляху, аби дім їхній перенести на колгоспне дворище, щоб і сліду від хутора в степу не залишилося. Дивилися і плакали, бо все тут було їхніми кривавими мозолями набуте, з неба ніщо не впало. І уперше пораділа Катерина, що Бог не дав їм діток, хоч досі, скільки й жила із Семеном, за дітьми горювала гірко. Бо що б вони нині з дітьми робили, куди притулилися у цьому світі божевільному?